Спогади
СЕРОВОЇ Анни, жительки села Рубці Лиманської територіальної громади
Записала:
Директор Центру культури і дозвілля с. Рубці ШВЕЦЬ Ольга Михайлівна
Спогад, який назавжди залишився зі мною… Я й досі пам’ятаю той ранок – 24 лютого. Було близько восьмої години, коли мама тихо, але якось особливо тривожно розбудила мене словами: «Аню, вставай… війна почалася».
У першу мить я не зрозуміла сенсу цих слів. Вони здавалися нереальними, неможливими. Я подумала, що це помилка або невдалий жарт. Почала збиратися до школи, але в шкільній групі вже писали, що занять не буде. Ми телефонували, перепитували – і у відповідь чули коротке, страшне слово: війна.
Коли ми увімкнули новини й побачили перші кадри обстрілів, по тілу пробіг холод. Телефони безперервно дзвонили – родичі, знайомі, сусіди. Усі питали одне й те саме: що робити, куди їхати, як урятувати дітей? Повітря було наповнене панікою й невідомістю.
Перші постріли ми з мамою почули, коли були вдома самі. Тато був на роботі. Я ніколи раніше не відчувала такого страху – глибокого, паралізуючого. Ми плакали, намагаючись не показувати одна одній, наскільки нам страшно. Потім взяли себе в руки, але відтоді кожен гучний звук змушував серце стискатися.
7 березня я вперше вийшла до магазину. Село здавалося чужим. На вулицях – тиша, майже безлюдно. У крамницях – порожні полиці. Ця тиша лякала більше за вибухи. У голові без кінця звучали запитання: як ми житимемо? Чим харчуватимемося? Що буде завтра?
Саме тоді в небі почали з’являтися літаки.
10 березня став днем, коли війна увірвалася в наш дім по-справжньому. Я була з татом, мама – на роботі. Раптово повітря розірвав оглушливий гул, від якого закладало вуха, а за ним – потужний вибух. Здригнулися стіни, посипалася штукатурка. Здавалося, ще мить – і вікна розлетяться. У ту секунду я подумала, що снаряд упав у наш двір. Найстрашнішою була думка, що ми можемо втратити одне одного.
До нас прибігли рідні й сусіди. Усі були налякані. З настанням ночі ми спустилися до підвалу. Пам’ятаю темряву, важке повітря й спалахи за вікнами. Обстріл був таким сильним, що батька, який тримав двері, ледь не знесло вибуховою хвилею. Ми не спали всю ніч. Ми просто чекали ранку – і молилися, щоб він настав.
Коли розвиднілося, я вперше по-справжньому відчула цінність життя. Радість від того, що ми живі, була безмежною. Та спокій тривав недовго. Крик: «Ховайтеся! Літак скидає бомби!» – і знову підвал, знову страх. Лише коли повернулася мама, стало трохи легше дихати.
Квітень приніс нову хвилю тривоги. Люди масово залишали село – ворог був зовсім близько. 15 квітня після чергового вибуху зникло світло. Разом із ним зникла й остання ілюзія безпеки. Друзі з Ізюму писали, щоб ми негайно виїжджали – у них усе починалося так само. Останні дні перед від’їздом ми жили у підвалі. Час ніби зупинився. А потім ми поїхали. Плакали всі – від болю, від невідомості, від прощання з рідним домом. На нашому шляху траплялися добрі люди, які давали прихисток, їжу, тепло. І це допомагало не втратити віру. Та найважчим було не знати, що з нашим домом, із нашим селом, із тими, хто залишився. І досі ті події повертаються до мене уві снах. Гул літаків, спалахи в темряві, запах пилу після вибуху… Але разом із цим я пам’ятаю й інше – ми вистояли. Ми зберегли одне одного. А значить – збережемо і своє майбутнє!
Нагадаємо: Свідчення очевидців війни за незалежність України
