Спогади
ГАВРИК Валентини Тимофіївни, жительки села Рубці Лиманської територіальної громади
Записала:
Директор Центру культури і дозвілля с. Рубці ШВЕЦЬ Ольга Михайлівна
Той день я запам’ятала назавжди…
Уже кілька тижнів ми жили у страху й невідомості – почалася війна. Кожен день минав у тривозі, з постійним запитанням: що буде далі?
Того дня я повернулася додому з роботи. Здавалося, усе як завжди… Але чомусь сіла відпочити не там, де любила зазвичай, а в іншому місці. І саме це, мабуть, врятувало мені життя. За кілька хвилин стався приліт. Вікна разом із рамами вилетіли назовні, двері вирвало. Я не могла зрозуміти, що відбувається. Вибігла на вулицю – навколо лежав розкиданий шифер, була пошкоджена покрівля будинку й гаража. Сказати, що я злякалася – це нічого не сказати. Руки й ноги тремтіли. Я навіть не могла натиснути кнопку на телефоні, щоб подзвонити. Страх охопив усе тіло. Лише з великими зусиллями змогла додзвонитися до сусідів. Тоді я остаточно зрозуміла: у наше село прийшла війна.
Ще до того до нас уже приїжджали люди, налякані війною – з Куп’янська, Ізюму. Але тепер біда була й на нашому порозі. Я не знала, що робити, куди бігти. Березень… надворі холодно, а в моїй хаті гуляє вітер – і страх. Відчай огорнув мене. Добрі люди прихистили мене, і почалося наше життя від хати до підвалу. Майже місяць ми ховалися у погребі. Коли падали бомби, земля здригалася так, що здавалося – бетонна стеля ось-ось завалиться. Адже погріб – це не бомбосховище. Але в будинку було ще страшніше. І вночі, попри холод, ми знову й знову спускалися туди.
Часом ноги не слухалися – так хотілося швидше дістатися до укриття У нас був собака – зла вівчарка, яка жила у вольєрі. Та коли починалися обстріли, вона жалібно скиглила, і ми брали її з собою. Вона першою забігала до погреба і тихо-тихо лежала, нікому не заважаючи. Їй теж було страшно. У погребі ми прислухалися до кожного звуку на вулиці. Молилися…
Кожен думав про своє. Я продовжувала ходити на роботу – на той час працювала у школі. Колектив збирався, щоб прибрати наслідки руйнувань. Біля школи впала авіабомба і наробила великої біди. Попри страх, кожен намагався працювати. Ми прибирали скло, виносили сміття, намагалися зберегти те, що ще залишилося цілим. Так тривало до квітня. Хотілося вірити, що цей кошмар скоро закінчиться. Але згодом ми дізналися, що рашисти (інакше я не можу назвати цих нелюдів) підходять до нашого села. Було прийнято важке рішення – не залишатися в окупації, виїжджати.
Прийняти його було дуже непросто. Адже залишався дім, усе, що наживалося роками… А найнеобхідніше вмістилося лише у дві сумки. Той, хто не пережив цього, напевно, не зможе до кінця зрозуміти таких, як я. Ми були впевнені, що їдемо ненадовго. Це була не просто надія – це була впевненість. Але минуло вже чотири роки… Без власного даху над головою, в орендованому будинку, як кажуть – голі й босі.
Мені часто сниться рідний дім, наше село… І тоді сльози течуть рікою. Чи буде куди повертатися? Питання риторичне.
Ми, рубчани (хоч я й не корінна, але довго прожила в цьому селі, і воно стало для мене рідним), дуже прив’язані до своєї землі. Там і сади цвітуть по-особливому, і люди знають одне одного багато років, завжди готові прийти на допомогу. Там – шкільне життя, там – свята в клубі, де всі збиралися разом і раділи талантам своїх односельців.
Чи відродиться наше село після Перемоги – сказати важко. Особливо нам, людям старшого віку. Війна підірвала здоров’я, а в когось забрала не тільки здоров’я, а й життя.
Я вірю в наших захисників – наших Героїв. Вірю в силу українського народу. І вірю, що після Перемоги наше село обов’язково відродиться, а на рідній землі знову зацвітуть сади яблуневе – вишневим квітом і повернеться життя, справжнє.
Нагадаємо: Свідчення очевидців війни за незалежність України
