Спогади
НЕДОСТУП Ніни Григорівни, (61 рік), жительки селища Ярова Лиманської міської територіальної громади – людини, яка пережила окупацію рф.
Записала:
ФОМЕНКО Тетяна Іванівна, керівник художній міського Будинку культури селища Ярова.
Розкажіть будь ласка про себе
Хочу сказати, що війна для мене ще почалася у 2014 році, тоді ми ще жили в м. Слов’янську, мій син пішов захищати Батьківщину, а ми разом з своїм чоловіком переїхали в село Ярова до моїх батьків, тоді ще була така можливість. Син наш до 2025 року захищав нашу Україну бо для нього це було святе, де він народився, і жив.
Та 24 лютого відчули і ми, що таке війна. 26 лютого нас уже майже усіх жителів Ярової загнали у підвал, з нами ще були наші сусіди, бо у них не було підвалу, це жінка та чоловік яким, на той час було уже по 80 років, ми були змушені поставити шість стільців і так сиділи всю ніч, а коли було трішки тихіше, виходили і сиділи неподалік від підвалу, бо було дуже у підвалі холодно. Одного разу, це було напочатку березня, дідусь сусід наш, що з нами сидів і тяжко дихав. Коли до ранку ми вже хотіли вийти, дідусь замовк. Я підійшла до нього, а він уже не дихав. Дідусь помер. Тоді ще коли було порівняно тихо, то ми встигли його поховати його на кладовищі, а бабусю сусідку, забрали жити до себе, бо діти її виїхали уже на той час за кордон. З кожним днем все було гірше і гірше. Виходили з підвалу, щоб хоча б дихнути свіжого повітря. Від підвалу не було можливості десь піти. Та одного разу помітили, що щось не так, чоловік вийшов з підвалу, а у нас на подвір’ї стояли російські солдати. У них червоні, стрічки і нас взяв дуже великий страх, страх не за себе, а за бабусю сусідку, яка не відходила від нас і на хвилинку, дуже боялася старенька. Перевіряли у нас паспорти, а мого чоловіка, примусили роздягнутися по пояс. Все перевірили і вийшли з нашого подвір’я. Ми тоді вже пішли з подвір’я до хати. Та у хаті ми побули не довго, знову почалися обстріли, коли трішки притихали, я вийшла на вулицю, то побачила фільм жахів. Половина вулиці, на котрій ми мешкали, була знесена. По вулиці літала техніка з російськими солдатами. Ми зрозуміли, що нас окупували. Це були дні жахів і страждань. Парканів зовсім у людей не було, хати наполовину зруйновані, танки стояли прямо під хатами. І так тривало, як мені здавалося, вічність. У страху жили з місяць. Та дав Бог, до нас у вересні зайшли наші хлопчики, наші солдатики. То які ми були раді, начебто і жити знову захотілось. Ми так молились і Бог нас почув. Люди всі плакали, а дехто просто кричав. Світла не було. Через деякий час нам почали видавати гуманітарну допомогу, стало трішки краще жити. Привозили кожну неділю хліб, дітям інколи давали солодощі. Згодом почали привозити ліки, то люди ділилися ними, кому що потрібно, Світло з’явилося у нас у 2023 році. Які ми були раді. Інколи просто забували його вмикати, люди звикли до темряви. Начебто життя почало налагоджуватись, почали працювати деякі магазини, клуб, бібліотека, школа. Люди, які виїжджали, почали повертатися до своїх осель. Хто ремонтував, хто будував знову свої домівки. Діти навчалися у школі.
Та у 2025 році знову лихо. Дуже гаряче, ворог продовжує наступ, використовує всі засоби наступу. То вже люди не в силах витримати цього жаху, почали знову масово виїжджати і ми разом зі своєю сусідкою виїхали до Дніпропетровської області. Бабусю не змогли залишити напризволяще. Так і живемо усі разом. Молимось Богу і сподіваємось, що колись повернемось до рідних домівок.
Перемога все одно буде за нами.
Нагадаємо: Свідчення очевидців війни за незалежність України
