Спогади
МАРАХОВСЬКОЇ Ірини Володимирівни, жительки села Рубці Лиманської територіальної об’єднаної громади
Записала:
Директор Центру культури і дозвілля с. Рубці ШВЕЦЬ Ольга Михайлівна
Я повернулася додому 16 березня 2023 року – з тривогою в серці й надією у душі – й одразу приступила до роботи у сільській амбулаторії села Рубці. Її стан був вкрай важким: без світла й води, з дірявим дахом, у занедбаному й спустошеному вигляді.
Я добре пам’ятаю, якою вона була до війни — затишною, світлою, доглянутою… І як нестерпно боляче було бачити її після — понівечену, розграбовану, розкидану. Частина картотеки згоріла у вогні, інша — була знищена чи розірвана. Медичні документи лежали просто на підлозі, ніби разом із ними було розкидано чиїсь долі, чиїсь історії життя.
Ми почали з найпростішого — наводити лад. Але це був не просто порядок у приміщенні — це була спроба повернути людям відчуття опори, безпеки, віри. Люди приходили по допомогу — не лише медичну, а й людську, душевну. Вони пережили окупацію, страх, втрати… І кожен ніс у собі свій біль.
За рішенням волонтерів я поїхала до міста Дніпро на тренінг із надання психологічної допомоги під час війни. Там я навчилася не лише слухати, а й бути поруч у найскладніші моменти, коли людині потрібне не тільки лікування, а й підтримка, розуміння, співпереживання.
Після повернення ми разом зі старостою розпочали шлях відновлення. Крок за кроком, зусиллями багатьох небайдужих людей і організацій — зокрема «Лікарів без кордонів», “CASERS”, ” International Medical Corps Ukraine”- амбулаторія почала оживати.
Було відремонтовано дах, встановлено нові вікна й двері, зроблено відкоси, натяжні стелі, проведено ремонт, завезено меблі. З’явилися світло й вода, замінили крани — і разом із цим почало повертатися життя. Амбулаторія знову стала місцем, де рятують, підтримують і дають надію.
До наших людей почали приїжджати лікарі різних спеціальностей — хірург, кардіолог, отоларинголог, офтальмолог, гінеколог, травматолог, терапевт, пульмонолог, ендокринолог… Працювали виїзні служби — рентген, УЗД. Після прийомів люди отримували не лише рекомендації, а й безкоштовні ліки — і разом із ними віру, що вони не залишені наодинці.
Особливо важкими були прийоми кардіолога — до 40 людей за день. Це була виснажлива робота: кардіограми, організація прийому, щоб уникнути черг, щоб не додавати людям ще більшого стресу. Але ми намагалися знайти підхід до кожного, підтримати, заспокоїти. І, дякувати Богу, нам це вдавалося.
Не менш важливими були прийоми офтальмолога — люди отримували необхідне лікування, окуляри, можливість знову бачити світ чіткіше — не лише очима, а й із надією в серці.
Ця робота була складною й виснажливою, хоча зовні могла здаватися непомітною. Часто доводилося вмовляти лікарів приїхати особисто, шукати можливості допомогти будь-яким способом. Коли це було неможливо — організовували онлайн-консультації, аби жодна людина не залишилася без поради.
Окремо хочеться згадати стоматологічну допомогу. Виїзний стоматологічний кабінет давав людям можливість отримати лікування на місці — без дороги, без зайвого болю й очікування. Це було надзвичайно важливо в той час.
Ми допомагали не лише жителям Рубців, а й мешканцям навколишніх сіл — Лозове, Кримки, Коровій Яр, Яцьківка. Нам було важливо підтримати кожного, не залишити нікого наодинці зі своїми труднощами.
З часом амбулаторія відновилася не лише всередині, а й зовні. Ми висадили квіти — троянди, хризантеми… І тепер, згадуючи це, я думаю: чи будуть вони квітнути без нас…
Я не була одна. Поруч була моя родина — моя опора і сила: Кузнецова Тетяна Іванівна, моя мама, яка все життя присвятила медицині та моя сестра Філатова Оксана, також медик. Ми працювали разом, підтримуючи одна одну в найважчі моменти.
Велику допомогу надавав староста Кряжев Ігор Ігорович — людина, яка завжди була поруч і допомагала, як медикам, так і жителям громади. Старости сіл Коровій Яр та Яцьківка також щиро підтримували нашу роботу.
За всіма цими подіями — досвід, пропущений через серце. І навіть тепер, згадуючи ті дні, я знову відчуваю той біль… і водночас — вдячність за те, що ми вистояли, що змогли допомогти, що були потрібні.
Це були люди, які постраждали від вибухонебезпечних предметів або після обстрілів. У ті моменти не було часу на роздуми чи страх — діяти потрібно було швидко, чітко й професійно. Швидка допомога не завжди могла прибути вчасно, тому відповідальність доводилося брати на себе. Поруч завжди була сумка екстреної допомоги — з усім необхідним: турнікетами, медикаментами, засобами першої допомоги. Найважливішим було одне — встигнути. Встигнути допомогти. Встигнути врятувати. Доправити людину до лікарні живою.
Дякувати Богу, мені це вдавалося. І навіть після того, як найстрашніше залишалося позаду, я не могла просто забути. Шукала можливість дізнатися про стан постраждалих, навідувала їх. Вони не були моїми рідними, але біль кожного з них відгукувався у моєму серці, і я щиро переживала за їхнє одужання.
З часом ситуація ставала дедалі небезпечнішою. Дорога на роботу перетворювалася на випробування: автомобілем їхати було надто ризиковано, тому доводилося сідати на велосипед або йти пішки. Інколи — бігти, ховаючись від дерева до дерева, коли небо розривали гул і вибухи. Було страшно. Дуже страшно. В амбулаторії ж іноді доводилося стрімко спускатися у бомбосховище, не знаючи, чи встигнеш… Ось такою є війна — жорстокою і безжальною.
Особливої допомоги потребували наші Захисники. Ми намагалися підтримати кожного — незалежно від складності ситуації. Вони приходили до нас, бо саме вони стояли там, на передовій, захищаючи нас. І ніхто не зважав на час — ні день, ні ніч не мали значення, коли йшлося про людське життя.
Це була не просто робота — це було покликання. Внутрішня потреба допомагати, рятувати, бути поруч у найважчі миті.
На жаль, згодом мені довелося виїхати…
Та серце й досі там — у рідному селі, в амбулаторії, де я намагалася бути потрібною. Я часто подумки повертаюся туди, до знайомих стін, до людей, до свого місця. Дуже хочеться повернутися… але поки це неможливо. Поки що — лише у спогадах.
Я вірю, що настане день, коли ми всі повернемося додому. І знову заквітнуть квіти у дворі амбулаторії — як символ життя, яке обов’язково переможе.
Тут хочеться додати вже не від імені автора спогадів, а від себе особисто.
Чимало свідчень уже записано і у багатьох розмовах з односельцями я знову й знову чула щиру вдячність на адресу наших медичних працівників.
Їхня доброта, чуйність і невтомне бажання допомогти — словом, ліками, уколом чи крапельницею — не залишали байдужим нікого. Від їхньої присутності відтавали серця, заспокоювався біль, стабілізувався тиск, і життя, попри все, тривало далі.
Нагадаємо: Свідчення очевидців війни за незалежність України
