Спогади
Боклащук Віталії Іванівни, жительки села Рубці Лиманської територіальної громади
Записала:
Директор Центру культури і дозвілля с. Рубці Швець Ольга Михайлівна
Для мене війна розпочалася ще у 2014 році. Як вчитель історії можу сказати: це була ескалація імперської агресії росії ми пам’ятаємо, з чого все почалося – з анексії Криму, а згодом війна прийшла й на нашу рідну Донеччину.
З квітня 2014 року росія відкрито підтримувала терористичні угруповання та намагалася створити так звані «лнр» і «днр».
2014 рік, для мене мав стати значущим бо мій синочок Артур, закінчивши Рубцівську ЗОШ l-lll ступенів ,здобувши повну середню освіту мав вступати до Донецького юридичного університету .З січня місяца 2014 року,після пробного ЗНО, пройшовши всі перевірки для вступу в університет, були вибудувані плани,та мрії, але не реалізувалися плани і не здійснилися мрії.
Добре пам’ятаю один із перших днів квітня місяця, а саме коли повідомили, що наше
м. Лиман захоплене бойовиками. Поблизу села Дробишеве були організовані блокпости в які залучені були асоціальні версти населення, вони здавали тих, у кого в родинах були військовослужбовці, або хто працював у правоохоронних органах.
7 травня 2014 року, напередодні Дня примирення, я з учнями( на той час працювала вчителем викладала історію та географію і мала посаду заступника директора школи з ВР) пішли на репетицію в парк до пам’ятника загиблим воїнам у Другій Світовій війні. Раптом у повітряному просторі ми побачили перші гелікоптери з російською символікою та бойовиками на борту…
В саме цей момент під’їхав автомобіль білого кольору марки «Жигулі», з нього вийшли двоє чоловіків спортивної статури, а разом із ними була всім відома проросійська активістка мешканка м.Лимана Віта Кіріченко(рідна сестра колишнього директора Рубцівськой ЗОШ Ткаченко Л.І. ) вона нині перебуває в міжнародному розшуці. Ця трійка розповсюджувала листівки, у яких пропагували так званий «русскій мір» та намагалися нав’язати участь у псевдореферендумі.
Учні, які стояли за моїми плечима (їх було чотирнадцять, навіть збереглося фото.Фото 1), запитали: “Віталіє Іванівно, що зараз відбувається?”
Я пояснила їм ” Діти, рідні мої, саме з квітня 2014 року починається новітня історія України і першою сторінкою цеї історії є наша рідна Донеччина.
Саме в цей період були окуповані міста Слов’янськ і Лиман. Я добре пам’ятаю ті трагічні історичні події, у яких загинули справжні українські патріоти. Та, на жаль, були й зрадники – наші внутрішні вороги, як згодом для мене відкрилась новина про те ,що сестра проросійськой активістки Віти Кіріченко – Ткаченко Л.І. ,Ефімцева І.О. були активними учасниками псевдореферендума .Саме дії таких осіб,внутрішніх ворогів призвели до війни у 2014 році й стали кульмінацією повномасштабного вторгнення 2022 року.
У 2014 році, поблизу села Лозове стояв блокпост наших військовослужбовців із Західної та Центральної частин України. Кожен день через цей блокпост я їздила на роботу, завозила іжу, підтримувала добрим словом, увагою, купувала ліки .
Хотілося, щоб військові відчували підтримку і знали, що більшість населення східної частини України проти росії…
Саме з цього часу я й розпочала свій внесок у боротьбу з в російською навалою.
4 -го червня 2014 року було звільнено нашу Лиманщину, але я розуміла (адже м. Донецьк на той момент залишався окупованим росією)
російська агресія не завершиться, а лише почне розширювати свої масштаби.
2022 рік 24 лютого… це було так…
Я до півночі дивилася політичні токшоу, де обговорювалося питання: “Чи переросте воєнний конфлікт у повномасштабну війну, чи ні?”. Та внутрішньо відчувала за інтуїцією, що буде війна, а також спостерігала за поведінкою мого покійного сина Артура , який все дедалі рідше відповідав на мої телефонні дзвінки, (згодом я дізналася, що вони вже готувалися до повномасштабного вторгнення.)
Уночі, перед 4-ю годиною ранку, я почула перші вибухи. Підійшла до вікна( ми тоді жили у м. Слов’янську, на межі з Харківською областю) і побачила, що Харківщина палає у вогні. А вже за 45 хвилин зателефонував Артурчик і сказав, що розпочалося повномасштабне вторгнення.
Він не просто повідомив ,а наказав нам зібрати речі, заїхати до м. Лимана, забрати онучку Валерію ,його племінницю, і якомога швидше евакуюватися в безпечніше місце. Так ми й зробили евакуювалися до села Яцьківка. Я розуміла, після довготривалого нарощування сил так званих «днр» і «лнр» росія розпочала відкриту війну, назвавши її «спецоперацією».
2022 рік став кульмінацією війни, що розпочалася ще у 2014-му…
Перебуваючи у Польщі я допомогала своїм синочкам у придбанні речей для самозахисту і безпеки ,всі військові магазини “Мілітарі” були моїми… Робила закупи амуніції, турнікетів для своїх кровиночок Євгена і Артура,а вони в свою чергу ділилися з побратимами. Відправляла все волонтерами на Волинь, а звідти передавали перевізниками на Харківський та Донецький напрямки .
росія – це не нація, це терористичне угрупування , забравши життя не лише у наших хлопців і дівчат, а й знищила життя їхніх рідних.
Хочу сказати за себе і за своїх знайомих: “Ми померли разом зі своїми дітьми. Померли наші душі, серця, померло й тіло”. Та мусимо жити ,щоб пронести про найдорожчих Янголів пам’ять.
Понад усе , як і більшість українців,я хочу, щоб війна якнайшвидше закінчилася нашою Перемогою, і мами дочекалися своїх захисників і захисниць до рідних домівок живими і неушкодженими. Щоб їх очі плакали лише від щастя. І ми, будемо радіти ,що їхні діти лишились живими .
Як мама загиблого воїна, 92 ОМБр ім. кошового отамана І.Сірка Шарудило Артура вважаю, що 2022 рік – саме в Україні і у всьому цивілізованому світі – мав шанс покласти край цим проклятим, віковічним агресіям російської імперії.
Ми розуміємо – і кожен свідомий українець це усвідомлює, що до чого б не торкалася росія, на міжнародній арені все перетворюється на попіл і страждання.
Ми не раз чуємо заяви про «миротворчість», про нібито миротворчі місії, про «захист російськомовних» чи «православних».
Я в це не вірю,це абсурд, це гучні слова ,у яких немає навіть одного відсотка правди з того, що вони собі приписують.
Це – клята недонація.
Опишу ранок 24 лютого 2022 року…
Коли ми отримали повідомлення від Артурчика про початок повномасштабного вторгнення я побачила в очах чоловіка й сама зрозуміла: наше життя розділилося на «до» і «після».
Думаю, кожен українець, почувши про повномасштабне вторгнення відчув те ж саме.
Не відпускала тривога за моїх синів воїнів – Артура та Євгена.
Я зателефонувала своїй мамі й повідомила їй, що почалася повномасштабна війна .
Мама також була стривожена, переповнена емоціями – вона не плакала, вона кричала… Я згадала свою педагогічну діяльність, ті моменти, коли розповідала учням, що таке війна, які тяжкі наслідки можуть бути для українців.
Як наші сини й доньки змушені з 2014 року відвойовувати кожен шматочок рідної землі Донеччини, борючись з російською навалою. А тепер повномаштабне вторгнення, військова агресія росії охопить всю Україну.
Уявляла мам із маленькими дітьми – в холоді, в голоді, у страху. І від цього мені ставало по-справжньому моторошно.
Я дивилася на чоловіка й запитувала його:
— Це правда? Почалася війна?
А він відповідав:
— Хіба ти не чула, що сказав Артур? Давай, починай збиратися…
Але , щоб я не брала до рук – вони опускалися, все валилося, падало, ніякої зібраності,повний розпач,
по всьому тілу була лихоманка. Не можу знайти слів, щоб описати що коїлося в думках, серці, душі… Нікому не бажаю пережити такого стану.Розуміла, що треба опанувати себе…інакше ніяк…
Я почала збирати речі. А вже в дорозі ледь тримала кермо.
Перед очима – нескінченні черги автомобілів, величезні затори, заправки
Я почала збирати речі. А вже в дорозі ледь тримала кермо.
Перед очима – нескінченні черги автомобілів, величезні затори, заправки переповнені автівками людьми, колони військової техніки…
Зупиняючись у заторах, заплющувала очі й думала:
— Може, це сон?..
Потім чула гул літаків у повітряному просторі, чула, як чоловік із кимось говорить про війну — і розуміла: це реальність.
Коли ми приїхали в село Яцьківка наступного ранку прокинулися від вибухів.
Саме тоді було підірвано міст між селами «Червоний Оскіл» і Яцьківка щоб кацапські потвори не змогли пройти до наших геолокацій.
Кожні 10–15 хвилин я писала синам повідомлення,запитувала як у них справи…і коли отримувала відповідь , або просто + на якийся час ставало емоційно і психологічно трішечки легше.
Вибухи лунали дуже часто зі сторін Харкова, та Краматорська.
Згодом обстріли почастішали. Ворожа авіація не вщухала.
7 березня 2022 року я вийшла у двір і почула артобстріл у нашому лісі в Яцьківкі . Зайшовши в дім до чоловіка мовила:
— Напевно, буде щось страшне…
Хоча здавалося, що страшніше вже бути не може. Але я відчувала: найгірше наближається.
І саме в цю мить зателефонував Артурчик і сказав:
— Мамо, якщо маєте можливість – виїжджайте з Яцьківки
Ми поїхали в село Рубці, до Лілії Іванівни.
На той час я не знала ,що вона була учасником псевдореферендуму у 2014 році.
Дізналася вже в Польщі, коли євакуювалися разом з нею .Після телефонного дзвінка мого учня я пішла до польського керівництва будинку пристарілих , де ми знаходились , і попросила депортувати Лілію Іванівну до України,що було зроблено в той же день.
Ніч із 7 на 8 березня ми провели в підвалі.
Із 8 на 9 — не лише ніч, а й увесь день також.
А з 9 на 10 березня обстріли були настільки сильними, що стіна в підвалі не витримала — від потужної вибухової хвилі вона тріснула.
Це – божевілля, а не відчуття, для тих, хто сидить у підвалі.
Ніби все навколо таке ж, як завжди, але в одну мить перед очима проходить усе твоє життя.
Здається, що ти перебуваєш уже в іншому світі…
10 березня 2022 року стався масований ворожий авіаційний наліт на с.Рубці. Моя онука Валерія ледь не втратила свідомість , у неї почалися судоми прямо у підвалі. Коли я вийшла з підвалу до хати взяти ліки для неї то побачила, що село Яцьківка горить. Надавши онуці першу допомогу, ми з чоловіком поїхали на дачу в село Яцьківку, щоб забрати речі.
Там панував незрозумілий рух і суцільний хаос. Військові кричали: «Швидше, швидше! У вашому розпорядженні – 10 хвилин!» Вони зносили газові балони , щоб не сталося вибуху. Це був справжній колапс – ти не розумієш, що відбувається і, що з тобою може статися за мить.
Коли їхали через село Яцьківка бачили вирви після вибухів розмірами 10м×10м, а то і більше. Ми знов направилися до села Рубці, забрали онуку Валерію та Лілію Іванівну (якби ж я знала, ким насправді є Ткаченко Лілія Іванівна…я б її нізащо не взяла б в евакуацію) ми поїхали у бік м.Слов’янська. Позаду лунали такі гучні вибухи, ніби нас виганяли звідти. Їхали знайомими вулицями і я згадувала мирне життя, як ми жили , відпочивали, як до нас приїжджали гості до 2014 року з міст Донеччини: Горлівки, Костянтинівки, Краматорська, Покровська, Мирнограда… Яким щасливим було моє життя: родина, улюблена робота, друзі, свята …
І раптом – знову постріли, спогади обриваються… ти не знаєш, що робити, куди бігти, бо в машині, поруч – дитина, тебе супроводжують лише сльози, відчай і страх…
Так ми виїхали з Донеччини.
У м. Дніпро зняли квартиру на восьмому поверсі, мали надію, що не буде жахіття авіанальотів, обстрілів…та не сталося дива. Добре пам’ятаю вечір 11 березня, як над будинком пролетів ворожий літак.
Страх був не за себе,а за те, що несу відповідальність за малечу онуку. Цей момент ніколи не забуду. Ми побігли у ванну, я схопила Валерію за рученята , вони в неї були холодні і вологі від страху, вона переляканими оченятами дивилася на мене, не плакала, а шепотіла :”Бабуль на нас не кинуть бомбу?”…я стискала її рученята і говорила:”Сонечко, все буде добре”… в цю мить подумками була поруч із своїми рідними синочками Євгеном і Артуром, воїнами захисниками, які у холоді і небезпеці боронили Харківщину і Донеччину від лютого ворога…
Боялась уявити, що може статися за лічені секунди з нами і з ними. Стояла й молилася:
«Господи, врятуй, врятуй життя моїх синів і всіх донечок та синочків, життя моїх онуків…»
Вночі 11 березня виїхали з м.Дніпро на Хмельниччину ,а 13 березня , в’їхали до Польщі, взявши лише найнеобхідніше.
Згадую на кордоні з Польщею, бачила, як на нас дивилися поляки – ніби на безхатченків. На пункті пропуску я стояла у жилетці й гумових галошах, у тому, в чому змогла вискочити з хати, і бачила їх осудні усмішки…
Як же мені хотілося їм сказати:
«Ви навіть на соту частину не можете уявити мої почуття,переживання коли залишаєш своїх синочків, свій дім і не знаєш, чи зможеш повернутися…
І я приїхала не для того, щоб врятувати власне життя, а заради онуки Валеріі ,заради її життя.
Бо такий наказ дав мені мій син Артурчик – захистити Валерію.
Коли ми приїхали до Польщі, деякі поляки підтримували, а дехто говорив: «Насолоджуйтесь красою польських міст».
А я не могла передати їм свій розбитий внутрішній стан, намагалася пояснити, що приїхала не подорожувати, а зберегти життя онуки Валерії.
Увесь час, майже два роки, що ми жили в Польщі, я мріяла й жила єдиним бажанням – повернутися додому, в Україну на рідну Донеччину.
Зустрітися зі своїм сином Євгеном і поставити меморіальний комплекс Артуру .
(Коли загинув мій син, мій Артурчик, я їздила періодично на його могилку.) Яке то відчуття, коли ступаєш на рідну землю, відчуваєш себе іншою людиною , тебе оточує все рідне , знайоме…
Я зробила для себе висновок: війна змушує нас відчути, наскільки це страшно
втратити рідну, дитину, домівку – як сталося зі мною, я втратила свій Всесвіт – ріднесенького синочка.
У моєї онуки Валерії кляті росіяни вкрали дитинство – на її обличчі майже немає усмішки, бо вона пережила надзвичайно жахливі моменти війни.
Страшно й те, що мій онук Клім жодного разу не був у школі, він не знає, що таке клас, колектив і хто такі друзі, бо війна забрала й це…
Страшно дивитися на свою маму, якій майже 80 років, і розуміти, що все, що вона нажила за життя – знищене: розбитий дім, чоловік не витримав усього пережитого помер…
І тоді усвідомлюєш: війна – це найстрашніше, що може бути в житті людини.
Вона дала нам зрозуміти – немає нічого ціннішого за життя.
Я б віддала своє життя, аби повернути Артурчика,свій Всесвіт,але ….
Тепер мій материнський обов’язок – зберегти пам’ять про синочка, життя моєї онуки,дати їй освіту за заповітом Артурчика.
Я свято вірю в нашу Перемогу, вірю, що смерті наших хлопчиків і дівчаток військовослужбовців не будуть марними.
Вірю, що прийде час і буде справедлива кара російським окупантам. Світ визнає росію – терористичною країною.
У цьому житті я більше плачу, ніж сміюся,від болю втрати,від того ,що час не повернути назад , не повернути життя Артурчика, маю тепер жити і за нього…
Кульмінацією моїх спогадів буде прохання до нинішніх і майбутніх поколінь українців:
“Не забувайте імена та прізвища наших Героїв і Героїнь,
які увійдуть у Книгу пам’яті, бо саме вони – є авторами нової історії України.
Обов’язок кожного українця – віддати їм шану, честь та пам’ять . І бути вірними їхнім героїчним вчинкам,бути справжніми українцями,понад усе любити свою країну і бути готовими стати на ії захист , не вагаючись у будь – який момент , як це зробили наші Герої і Героїні Янголи, залишивши недоспівані пісні, недолюблені весни, недокохавши , але вічна пам’ять про них житиме в наших серцях. Герої стають легендами. Легенди стають частиною нашої ДНК. Пам’ятаємо…
Вічна пам’ять нашим ангелам – нашим синочкам і донечкам.
Смерть ворогам ! Не пробачимо через мільйони поколінь.
Нагадаємо: Свідчення очевидців війни за незалежність України
