Спалахнула іще одна чарівна зірочка на пораненому небосхилі нашої Лиманщини назва якої – Любов Нестеренко! Проживаючи нині за межами рідного міста переживає з ним і болі, і радощі… Правда останніх з кожним днем стає все менше, але в рядках її віршів не тільки біль і сум від втраченого, але й віра у завтрашній день куточка рідної землі, якому присвятила десятиліття свого життя. Нехай багатою на радісні події буде її життєва дорога.
З творчою особистістю тебе, мій незгасимий “Промінь”! Успіхів у творчості тобі, наша землячко!
Нестеренко Любов Петрівна народилася 30 квітня 1962 року у мальовничому селі Островське, що на Харківщині. Підростала разом з берізкою, що посадила бабуся в день її народження.
Закінчила Борівську середню школу, потім Харківський кооперативний технікум. В 1981 р. вийшла заміж і переїхала у наше красиве квітуче місто, в яке закохалася з першого погляду. 30 років пропрацювала в Укртелекомі, випускала стінгазети, організовувала свята для колективу і ветеранів праці. Після закриття підприємства пішла працювати в перлину Лиману – супермаркет „Пушкінський”, котрий у місті знали всі. Була нагороджена грамотою „Працівник року” від адміністрації міста за сумлінну працю.
Вірші писала завжди, але все клала у стіл, рахуючи їх недосконалими. Ми їх потрохи витягуємо і навіть українські композитори кладуть їх на музику. Вже є у неї пісні, відеокліпи стосовно жорстокого сьогодення.
Має двох дорослих синів і коханого онука. Дуже полюбляє своє місто, в якому прожила 45 років і яке залишиться в серці назавжди зеленим раєм з солов’їними піснями.
На знімку: поетеса Любов НЕСТЕРЕНКО
Валентина БИКОВА
Ще йде війна, іще летять ракети
І ліс посічений у задумі стоїть.
Ще їздять танки, БТРи, міномети
І плаче небо, бо йому болить.
Все навкруги, як попіл, неприглядне,
Ще рік назад тут був казковий край,
Шуміли сосни і сади буяли,
А нині лиш руїни з краю в край.
І серед цих картин сумних і неосяжних,
На озеро, немов у дивнім сні,
Спустились лебеді прекрасні і поважні,
І білі-білі, наче перший сніг.
Вони до нас прилинули, додому
І принесли надію на життя,
Що Україна вирветься з полону
І буде мир, і буде майбуття.
ДОДОМУ
Душа летить додому у садочок,
Там абрикос рожево – білий цвіт.
Під ним жовтенький, наче сонечко, віночок
З стійких кульбабок дивиться на світ.
Вони жовтіють, зігрівають погляд,
Підморгуючи крокусам в саду.
А поряд сливка, одягнула одяг,
Немов би наречена, на виду.
Мене чекають там берізка з кленом,
Один до одного схилившись у журбі,
Бузок потрощений, та від землі зелений
Єдиний пагін пнеться в височінь.
Тюльпани полохливо виглядають
З під купи листя, ніби крадькома,
Нарциси гордими голівками хитають,
Бо вітерець їх хвацько обійма.
Оріх розлогий захищає віттям
Куточок на городі, де ростуть
Гібіскуси рожеві й білосніжні,
Плека надію – в червні розцвітуть.
Там ганок непорушно – рідний,
Хатини вартовий і захисник.
Там рижий котик, лагідний і вірний,
Півроку все чека мого: ” Киць-киць”.
Все оживає, сонечку радіє,
Весну вітає, ніби в перший раз.
А я молюся і щоночі мрію,
Про рідний дім, що в серці… як міраж…
ЗАСПІВАЙ ЖЕ МЕНІ…
Заспівай же мені, соловейко із рідного краю,
Про мій рідний Лиман,
той куточок що в серці живе,
А я очі закрию і слухати буду душею,
І уява змалює й мільйон тих картин оживе.
Ось зелені ліси, що немов малахітова криця,
Захищають містечко від злих вітрюганів – вітрів,
Там озера, а в них чиста-чиста блакитна водиця,
Сонце Ясне щоранку полоще у ній промінці.
Ось безкраї поля з золотої пшениці жовтіють,
Поряд соняшники, мов надійна колона стоять,
Далі дивні волошки у житі, як зорі, синіють,
Дикі маки по краю, мов вогники палахкотять.
І крізь тії ліси, крізь поля і містечко чарівне
Металевою стрічкою в’ються у далеч ряди.
І по коліях тих стукотять, як часи, рівномірно,
Із запрошенням в зиму чи в весну стрімкі поїзди.
Заспівай, соловейку, про щедрі суничні галяви,
Про малинові ягоди, добрі такі й запашні,
Про конвалії ніжні, духмяні і гідні октави
І про проліскі сині, що перші радіють весні.
А іще заспівай про містечко, єдине у світі,
Що весною нагадує райський весільний танок:
Під фатою сховались і вишень і яблуньок віти,
А жерделі накинули всі білосніжний платок.
Заспівай про тюльпани і мальви в провулках і скверах,
Про бузкову чарівність, каштанів свічки знов і знов,
Про повітря, настояне на чебрецях, на тернинах і кленах,
Та про свою і мою до містечка любов…
Любов НЕСТЕРЕНКО
Нагадаємо: Людські долі: НОВИЙ ПОДИХ ЖИТТЯ
