Спогади
ШАПОРЕНКО Світлани Дмитрівни, жительки села Рубці Лиманської територіальної громади
Записала:
Директор Центру культури і дозвілля с. Рубці ШВЕЦЬ Ольга Михайлівна
У перший день війни мені зателефонувала старша донька.
Її голос тремтів: «Мамо, прокидайся… війна почалася».
Я довго не могла зрозуміти почуте. Війна? Як це – війна? Здавалося, таке не може трапитися з нами, тут, у нашому селі. Ми ще ходили на роботу, ще жили звичайним життям. Працювала у відділенні стаціонарного догляду для постійного проживання в селі Рубці Лиманського територіального центру. Ми вірили, що лихо обійде нас стороною. Але війна не питає дозволу – вона просто приходить.
10 березня я була на роботі. Моя родина залишалася вдома, а я із бабусями та дідусями, старими й немічними людьми, за яких несла повну відповідальність. Коли вдень уперше обстріляли село, я ще тішила себе думкою, що це разовок, що більше такого не буде.
Але в ніч із 10 на 11 березня почалося справжнє пекло. Вибухова хвиля з силою відчиняла двері й вікна, а я знову й знову бігла їх зачиняти. Усе навколо палахкотіло червоним світлом, повітря розривалося від страшного гулу, земля здригалася від потужних вибухів. Страх стискав груди так, що не було чим дихати.
Наші підопічні лежали мовчки, притискаючи ковдри до грудей, наче це могло їх урятувати. А коли обстріли посилювалися – кричали від жаху. Ми, працівники, намагалися заспокоїти їх, говорили слова підтримки, хоча самі тремтіли від страху. Я думала тільки про одне: де моя сім’я? Чи живі вони? Чи побачу я їх знову?
Вранці 11 березня почалася евакуація бабусь і дідусів. Тоді стало ясно:
залишатися тут – означає приректи слабких і беззахисних на смерть. Після евакуації заклад закрили. Я втратила роботу, але це було дрібницею порівняно з тим, що ми втрачали щодня.
У квітні обстріли стали ще жорстокішими. Інколи здавалося, що наш дім от-от зникне з лиця землі. Нам перебили зв’язок, і ми бігали селом, шукаючи бодай одну «паличку» сигналу, щоб додзвонитися до дітей і сказати найважливіше: «Ми живі». Коли вже не залишилося ні сил, ні надії – ми виїхали.
Я плакала за домом. Плакала за кожною стіною, за кожним кутком. Ми все життя працювали, відмовляли собі в усьому, не доїдали, не допивали, щоб мати цей дім. І в одну мить нас змусили його залишити. Ми їхали в нікуди. Добрі люди прихистили нас, нагодували, дали тепло й підтримку. Але серце рвалося додому. Я плакала щодня.
Коли з’явився «зелений коридор», ми ризикнули повернутися. Дорога була довгою й страшною. Я їхала й молилася, щоб тільки доїхати. Коли ми нарешті були вдома, там не було нічого – ні світла, ні води, ні газу, ні зв’язку. Ми готували їжу на багатті, пекли перепічки замість хліба. Так минули три місяці виживання.
Під час деокупації страх нікуди не зник, але ми вже трималися. Онуки ховалися в підвалі, а я готувала їм їсти, аби вони не лягали спати голодними. Коли наші військові вже були зовсім близько, одного вечора стався потужний вибух. Ми ледь встигли забігти у підвал. Земля здригнулася так, що я подумала – дому більше немає. Я оперлася на полицю й прошепотіла: «Все… я залишилася без хати».
Та наш дім вистояв. Ми з чоловіком вибігли надвір. Була темрява, тільки місяць світив. На дорозі щось лежало. У серці похололо – я подумала, що це мертва людина, закричала чоловікові, щоб біг до мене. Але то була гілка, зрізана уламком. Навіть у такі миті війна гралася з нашими нервами й страхами.
Тієї ночі ми не спали – прислухалися до кожного вибуху. А зранку побігли дивитися, кому потрібна допомога. У сусідів – вирва, така глибока, що не видно дна. Ми забрали їх до себе, бо у нас було безпечніше, і побігли далі. Я бігла вулицею й кричала сусідці, чи жива вона. Вона відгукнулася, і ми разом перевіряли інших. На одному з місць прильоту лежав поранений дідусь. Ми знайшли бойових медиків і врятували йому життя.
Після тієї ночі ми ще довго оговтувалися. З часом село почало повільно оживати. Але війна не дала нам спокою – і нам знову довелося покинути рідний дім.
Бо війна забирає не тільки будинки. Вона забирає спокій, впевненість у завтрашньому дні і залишає у серці біль, який не минає…
Нагадаємо: Свідчення очевидців війни за незалежність України
