Спогади
ВОЙТЕНКА Юрія Олександровича, жителя села Рубці Лиманської територіальної громади
Записала:
Директор Центру культури і дозвілля с. Рубці ШВЕЦЬ Ольга Михайлівна
Коли ми тікали від окупації, не було часу думати чи збиратися. У сумки скидали все, що встигали схопити, і поспіхом виїхали 21 квітня 2022 року , з села Рубці , після того, як нашу вулицю Вишневу обстріляли. Виїжджаючи, я всередині себе знав: ми обов’язково повернемося.
Я виїхав із сім’єю (дружиною та донькою) до міста Павлоград.
На квартирі, куди нам вдалося дістатися, ми прожили майже два місяці. Потім пролунав дзвінок – сказали, що в наш дім хочуть заселитися окупанти. Чекати більше не можна було. Ми знайшли «зелений коридор», зібрали речі й поїхали назад, додому, назустріч невідомості.
Дорога була довгою й виснажливою. Ми спали на холодних піддонах, їли їжу швидкого приготування, інколи нас рятували волонтери, які привозили домашні страви. У кожному кілометрі був страх – щоб окупанти не зупинили, не скривдили, не зламали. Ми бачили зруйновані міста й села, спустошені вулиці – від побаченого стискалося серце, а по тілу побігли мурашки. Та, дякувати Богу, ми доїхали.
Коли повернулися, наше село було сіре, мов неживе. Тиша тиснула, здавалося, ніби світ про нас забув і ми залишилися сам на сам із окупацією. Якби не город, важко уявити, чим би ми виживали. Земля тоді стала нашим порятунком.
Окупанти намагалися зламати нас не лише зброєю, а й словами: переконували, що Україна не повернеться, що ми нікому не потрібні, намагалися відібрати віру й посіяти страх. Але їм це не вдалося.
Минуло близько трьох місяців – і прийшли наші хлопці. Той день неможливо забути.
Ми допомагали їм усім, чим могли, підтримували одне одного, давали людям заряджати телефони, ділилися Інтернетом. Щовечора збиралися із сусідами, трималися разом.
Саме ця єдність, взаємна підтримка й віра допомогли нам вижити та вистояти у найтемніші часи.
Нагадаємо: Свідчення очевидців за незалежність Укрнаїни
