Спогади
СЕНДЕЦЬКОЇ Тетяни Михайлівни, жительки села Яцьківка Лиманської міської територіальної громади
Записала:
Директор Центру культури і дозвілля с. Рубці ШВЕЦЬ Ольга Михайлівна
Почну свою розповідь з куплета одного із віршів Т.Г.Шевченка.
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра.
Добра святого. Волі, волі!!!
Братерства братнього! Найшли.
Несли, несли з чужого поля.
І в Україну принесли
Хочу поправити, що війна почалася з 2014 року. Особливо для мене. 2015 році мої два сини пішли захищати наше село і наші міста Слов’янськ, Краматорськ. Вони і сьогодні захищають нашу Україну, бо для них це святе, це їхня Батьківщина, де вони народились і живуть, нікуди не втекли, а пішли з перших днів війни захищати Вітчизну.
Коли почалась повномасштабна війна у 2022 році, а у нас вона почалась – весною 24 квітня, у неділю, це був Великдень.
Була я в підвалі в селі Яцьківка, зі мною також були мої земляки, бо в селі бути було страшно , а так ми всі разом жили там. Ніч напередодні великодня була жахлива, було дуже гучно. Ми майже не спали , хто спав , хто просто лежав та важко видихав , а я молилася . Коли все притихло , я сказала всім Христос Воскрес. Звичайно, всі відповіли: “Воістину Воскрес!”. Потім , я також посадила всіх в коло і ми всі молилися. Коли вийшли всі на подвір’я, то було тихо і йшов невеликий дощик, сказала всім, що виходимо всі разом, хто куди , хто в туалет, хто просто вдихнути свіжого повітря.
І тут раптом намалювалась ось така картина.
Відкриваються тихенько ворота і я побачила камуфляжну форму, я подумала це наші хлопчики заходять. Я сказала Слава Україні. Але коли я побачила червоні стрічки на рукаві та ногах , то мене взяв страх , я відразу подумала , що зараз буде. Так зайшли до нас у підвал, заставили вийти , жінок в одну сторону , а чоловіків в другу, чоловіків роздягали до пояса , перевіряли паспорти.
Там ми були до 7 травня і нас відпустили додому. Рано вранці я встала і разом з своїм односельчанином Шумейком Іваном (царство небесне) пішли додому , але мені здавалось я не йшла , а летіла і землі не торкалась, коли я побачила свого брата та спалений , розбитий будинок, то і зовсім я бігла в своє село. Добігла я до першої вулиці і тут почалося. Це було щось. Мені здавалось що я попала на кіностудію, де знімають кіно про війну. Кожне подвір’я було розбито , по вулиці літала техніка, на техніці сиділи п’яні орки і з кричали “слава росії”, але я йшла і весь час сама собі казала: «Лайна вам, а не нашої України , ви тут будете не довго, полонять вас,як поганих собак звідси».
Коли я прийшла додому, почалися дні жахів, дні страждань і переживань. Кожного дня до мене приходили і караулили мій двір , бо їм вже було сказано, що я ховаю своїх синів , але вони на той час були поранені і лежали в Дніпрі, в лікарні (так мені доповіли добрі люди), бо під час обшуку в мене було забрано телефон і я нічого не знала. Жили ми майже півроку в страху, всі люди боялися всього.
Але, але , але мої молитви та інших людей, з якими ми ходили до церкви , Бог почув нас і 21 вересня 2022 року село наше було звільнено. Тоді у на почалися сльози радості, душа кричати просилася , хотілося кричати на все село: “Ура, ура ураааа”-, і,дійсно, це так і було.
Ну оце , що змогла те я й написала, воно я ж кажу багато чого є розповісти. А як авиабомбами нас били, та хіба ти його все розкажеш…
Нагадаємо: Свідчення очевидців війни за незалежність України
