Микола Меджорін живе в селі Шандриголове Лиманської громади, що на Донеччині, понад 40 років. До виходу на пенсію працював головним зоотехніком у місцевій аграрній компанії. Коли російська армія окупувала населений пункт, Микола Васильович залишався вдома. Лише під час сильних обстрілів разом з сином ховався в церкві, яка знаходиться неподалік. Всю ніч з 3 на 4 травня 2022 року родина Меджоріних просиділа у підвалі церкви, бо тоді в селі особливо було гучно від вибухів різнокаліберних снарядів. Вранці 63-річний чоловік вийшов з підвалу і побачив, що від його будинку площею 110 квадратних метрів залишилися лише стіни. Вціліла лише чавунна ванна, все інше вигоріло від влучань мін. Журналістка Свої Ганна Курцановська зустрілася з Миколою Меджоріним у нього на подвір’ї, побачила на власні очі розбитий будинок та дізналася, як і де нині живе чоловік.
Нагадаємо: Росіяни знищили сортувальну станцію. Сергій Катаргін про збитки.
Розводив свиней і страусів
В цьому селі Микола Меджорін оселився в 1982 році, одразу після служби в армії. Далі було навчання в сільськогосподарському інституті, отримав спеціальність зооінженера. Повернувся в село. Влаштувався зоотехніком, а через рік став головним спеціалістом спочатку в колгоспі, а після розпаду Радянського Союзу у приватній агрофірмі, де займався розведенням та вирощуванням корів і свиней, а згодом страусів, фазанів та оленів.
“У нас було 2800 гектарів землі, є де розвернути діяльність. На фірмі було понад дві тисяч свиней. За рік ми здавали м’яса цих тварин десь 350 тонн. Також було тисяча корів і за рік виробництво молока складало понад 2400 тонн”, — розповідає Микола.
За словами чоловіка, з часом, ще до повномасштабної війни, агрофірма закрилася. Тож Микола працював сторожем на вже не працюючому господарстві, охороняв майно.
Цей будинок збудували для місцевого парторга
У Краматорську Микола познайомився з майбутньою дружиною. Разом переїхали до Шандриголового. Одружилися, у них народилися двоє синів. У цьому будинку родина Меджоріних оселилася у 1989-му. Загальна площа 110 “квадратів”. Зовні цегляні стіни, всередині — гіпсоблок. Село не було газифіковане, тому будинок опалювався водяним котлом.
“Цей будинок був зведений у 1986 році для місцевого парторга, але йому в селі не сподобалося і він переїхав до іншого колгоспу. Через три роки тут оселився я з родиною. Мені не просто віддали будинок, я за нього виплачував гроші, загалом вийшло 24 тисячі карбованців”, — пригадує чоловік.
Ховалися у власному льосі, потім — у церкві
16 лютого 2022-го був останній день роботи Миколи. Чоловік вже був на пенсії, на агрофірмі працював сторожем. За записами у трудовій книжці, чоловік відпрацював на цьому підприємстві 40 років.
“Коли почалася повномасштабна війна, дружина виїхала до Німеччини, де і зараз живе. А я з молодшим сином залишився вдома. Віктору зараз 31 рік, він брав участь в АТО, був у полоні. Ми разом пережили окупацію, страшні обстріли. І вижили”.
До середині квітня Микола Васильович з Віктором ховалися у власному льосі, а потім перебралися до церкви, бо там не так страшно, і з сусідами можна поспілкуватися. Там голова сільради зробив умови для перебування: були три ліжка, лавки, вода.
Рештки сусідів вмістилися у два відра
Вже з вечора 1 травня в селі стало дуже гучно: літали “Гради”, поруч падали міни. За словами Миколи, в ту ніч він з сином знову пішов до церкви, щоб перечекати обстріли.
“О п’ятій ранку другого травня син першим вийшов з церкви, треба було свиням налити воду. І тут же прибіг до нас. Каже, що сусідський будинок зруйнований. Вже потім дізналися, що тієї ночі там було четверо людей. Двоє змогли врятуватися і вибратися, батько з сином. А власники загинули — колишній голова колгоспу і його тесть, вони обидва вже були пенсіонери. Їхні тіла витягли через 39 днів. Все, що від них залишилося, вмістилося у два відра. Небайдужі люди поховали на цвинтарі в нашому селі, а потім приїжджали рідні й трохи облагородили могили”.
У наш будинок влучили міни — все вщент згоріло
Ніч з 3 на 4 травня теж була неспокійною. Микола з сином знову пішли у бомбосховище до церкви.
“Ми там практично жили, додому ходили, щоб взяти продукти та воду, а також погодувати тварин. А на ранок нашого будинку вже не було. Від влучання кількох мін хата загорілася. Гасити пожежу вже не було сенсу, до того ж обстріли продовжувалися, надо головою літали снаряди й у нас не було води. Дякувати Богу, що ми живі залишилися”.
Відтоді Микола з сином живуть у флігелі. Там три кімнати: велика є одночасно коридором і кухнею, у другій знаходиться пічка, яку опалюють дровами, а в третій Меджоріни сплять. Умови спартанські — два ліжка, тумбочка і маленьке віконце.
“Світло вже є, під’єднали одразу після вашого приїзду. І дрова привезли. А води й досі немає. Воду беремо у колодязі. На тачку ставимо велику пластикову бочку об’ємом 50 літрів і веземо до колонки, вона від нас десь за пів кілометра”.
Мрія після війни — рибалити на Сіверському Донці
Частину живності Микола під час окупації зарізав, бо треба було щось їсти. Адже грошей не було, магазини не працювали. Але у вересні в хазяйстві прибуло — сусід поїхав і залишив двох кіз, які поруч з будинком паслися. Микола їх забрав до себе. Згодом придбав козла задля розмноження. Зараз у колишнього зоотехніка тільки кози, з десяток курей з півнем, 18 мускусних качок. А ще дві собаки — Потап і Дікушка, троє котів — Лемур, Тоні та Сніжок і кішка Пшеничка.
У кімнаті зруйнованого будинку, яка раніше була залою, стоїть перевернутий човен. Микола його разом з сином сюди притягнув. Каже, що на це знадобилося понад 6 годин.
“Під час окупації російські солдати невідомо звідки вкрали човни та склали в одному місці. Їх там було з десяток. Але не встигли забрати з собою, так і залишили. А коли нас вже звільнили, я ходив селом і знайшов сховище цих покинутих човнів. Я собі один взяв з надією на краще майбутнє, що скоро війна закінчиться і я зможу поїхати на річку Сіверський Донець і порибалити”.
Автор Ганна Курцановська
