ЗЕРНО МУЗИЧНОГО СЛОВА
Спогади
БАТУРА Дарини, жительки селища Ярова Лиманської міської територіальної громади – людини, яка пережила окупацію.
Записала:
ФОМЕНКО Тетяна Іванівна, керівник художній міського будинку культури селища Ярова.
Музикант, талановитий керівник, наставник: своє серце віддавав дітям.
Сторінка пам’яті, спогади близької людини.
Фоменко Микола Іванович – безсумнівно, був серцем культурного буття Ярівської землі. Його лінія життя, зовсім як на долоні, була широкою та розгалуженою: змістовним наповненням дотискала усі царини звичайного сільського повсякдення. Але, звичайною цю людину назвати не можна.
У Миколи Івановича, здається, для кожного було призначене зерно доброго слова, яке проростало у душах оточуючих з життєдайною силою. До нього завжди тягнулися діти, а молодь та дорослі поважали і любили за щирість, міцний дух, тактовність, уміння конструктивно підходити до вирішення проблем, а також за навичку знаходити спільну мову буквально з усіма.
Фоменко Микола Іванович народився і виріс в Яровій – це селище, котре лежить біля міста Святогірськ серед невисоких гір, лісів, річки, Лаври, – у самому серці Донеччини. Закінчив Ярівської школу, потім навчався у Криворізькому індустріальному технікумі, далі продовжив навчання у Криворізькому музичному коледжі. У 1976 році одружився з моєю бабусею – Тетяною Іванівною. Разом вони народили та виховали доньку Олену – мою маму. У 1981 році обійняв посаду директора у Ярівськоому клубі, роком пізніше там почала працювати Тетяна Іванівна – художнім керівником. Микола Іванович володів багатьма інструментами, тож ним було організовано розмаїття гуртків, наприклад, з навчання вокалу, гри на фортепіано, гітарі, барабанах тощо. Односельці згадують його як виконавця власних пісень на сільських культурних заходах. Про батьківський дім, осінь, кохану людину… Усі впізнавали себе в тих рядках, разом з ним і плакали, і усміхалися. Напрочуд м’який тембр голосу заспокоював; давав надію на мирне й передбачуване життя; переконував у тому, що незалежно від віку ми переживаємо ті самі почуття і це нас об’єднує; доводив, що усі навколо – взаємопов’язані, адже люди мають вплив один на одного навіть під час слухання музики.
Тетяна Іванівна з бібліотекарем міського будинку культури організували свята. Вони були незмінними ведучими, без яких неможливо уявити Новий рік, Свято полуниці, День Перемоги, День села. Жителі й гості стікалися з усіх куточків нашої місцевості, кількість глядачів інколи перевищувала 500 осіб. “Весело й динамічно” – так характеризували ярівські заходи у Лиманській газеті “Зоря”.
Добре пам’ятаю ті часи, бо брала участь у художній самодіяльності клубу. Разом з подругами об’єдналися у тріо “Хохотушки”, співали на концертах і фестивалях не тільки вдома, а й по всій Лиманщині.
У вільну від роботи хвилину мої дідусь та бабуся любили ходити за грибами, займалися огородніми справами, збирали молоду соснову шишку та готували з неї цілюще варення. Рецепт згаданого конфітюру увійшов до нематеріальної культурної спадщини Донеччини. Також Микола Іванович дуже любив квіти: біля свого будинку “викохав” високі клумби з розами, півоніями, сальвіями, петуніями, ліліями. А коло клубу садив дерева – щоб глядачі у спекотну літню пору насолоджувалися тінню. На жаль, війна не дала нам змоги побачити результат праці його рук – насадження знищені КАБами, клуб стоїть потрощений та сірий, наче обличчя мерця, і лише “порожній очі” вікон й “перекошені уста” дверей нагадують про те, які щасливі ми тоді були, як багато співали про мир, добробут та сім’ю. А зараз не співаємо зовсім, бо в очах усе розпливається. Чи виплачемо ми свої сльози до кінця життя? Чи залишимо їх у спадок дітям?
Ярову окупували 1 червня 2022 року. Було психологічно і фізично важко, харчувалися тим, що мали у погребі (підвалі): мариновані овочі, картопля, компоти. Воду брали із старого колодязя. Дідусь та бабуся ділилися їжею з тими, хто також залишився захищати своє майно від розкрадання, у перервах між обстрілами навідувалися до сусідів, перевіряли, чи усі залишилися живими, довелося й хоронити близьких під ударами ворожих ракет. Власними силами лагодили ушкоджені ділянки, так, як могли, і так, як дозволяли обставини. Коли 15 вересня 2022 року повернулися наші військові, з’явився доступ до гуманітарної допомоги: видавали сухі продукти, консерви, хімію, предмети особистої гігієни, одяг, ліки. Діти отримували солодощі та канцелярію.
Під час повномасштабного вторгнення та окупації Фоменківський будинок серйозно пошкодили, авто декілька разів розбирали та крали з нього запчастини, домашню улюбленицю та берегиню дому – азіатську вівчарку Бару – застрелили. Ці втрати сильно похитнули здоров’я Миколи Івановича, тому після звільнення нашої території від загарбників родина прийняла рішення евакуюватися у Польщу. Ми з мамою лікували його серце, бо раніше він нерідко скаржився на біль у грудній клітині. У 2023 році подружжя повернулося додому – відновлювати домівку, займатися музикою з дітьми, далі працювати і допомагати односельцям. У 2024 році, весною, дідусь почав слабо себе почувати і потребував госпіталізації в Слов’янську. Знову лікували серце. Тоді ми не знали, що настали останні тижні перебування з ним і відлік почався. Вже у Харкові лікарі нам повідомили, що рак головного мозку з’явився і розвинувся так швидко, що ні препарати, ні операція не змогли б його врятувати.
Микола Іванович помер 22 травня, уночі, вдома, на свої іменини. Ми були поряд із ним. Його мама, яка пережила сина і свого чоловіка, через стрес (постійні обстріли та смерті близьких) невдовзі також покинула нас.
Нагадаємо: Свідчення очевидців війни за незалежність України
