Ще навчаючись у школі Микола Іванович Пасічник, якого без перебільшення знає уся Лиманщина, найбільше любив два предмети – історію та українську літературу. І не випадково після закінчення Рубцівської десятирічки став студентом філологічного факультету Донецького державного університету.
Студентські будівельні загони – то школа життя і гартування. Працювати довелося і у Казахстані, і Калмикії, і Тюмені.
Далі вчителював у Кіровській середній школі. Звідти писав до «Зорік» про невтомних трудівників села. Одного разу редактор газети Олександр Іванович Курінний викликав його на співбесіду, яка закінчилася не лише зміною місця роботи, але й професії. Бо незабаром, переступивши відразу чотири сходинки у кар’єрному рості, зайшов молодий і красивий юнак до кабінету редакції відповідальним секретарем. Одну за одною долаючи службові сходинки двадцять три роки був на посаді головного редактора газети «Зоря».
– І як Вам працювалося, Миколо Івановичу? – питаю, бо під його керівництвом мені вже працювати не довелося. Лихі дев’яності – то окрема сторінка нашого життя…Вона багатьом душі покалічила…Але нас ця біда обійшла стороною! Ми з того далекого 1980 – Друзі! Хоча дружба наша обмежується здебільшого телефонними розмовами.
– Ой, та усього було! – аж руку підняв до гори, ніби хотів підтвердити, що були такі ситуації про які навіть згадувати не хотілося б, бо забирали не лише дорогоцінний час, але й частку здоров’я. – Сім судів, починаючи від міського до Верховного пережив.
І враз обличчя спалахнуло задоволеною усмішкою. Але завжди «Зоряни» їх вигравали! Бо газета була гострозуба і не боялась викривати недоліки.
Десятиліттями «Зоря» посідала перше місце в області по кількості передплатників на душу населення. І хоча умови праці комфортними назвати важко (а ну, в одному кабінеті по двоє – троє творчих!) та писалися такі статті та замальовки про, які лиманці довго гомоніли, починаючи розмову : «Читав?» і не треба було пояснювати «Де?». Звісно ж, у «Зорі».
Микола Іванович добре знає історію Лиманщини і продовжує її вивчати. Про це свідчать книги «Лиманщина учора. Сьогодні. Завтра», «Придінців’я солов’їне і вічне», «Рубцям за 350». Є ще сім книг про родовід людей, які залишили свій слід на Богом дарованій нашій прекрасній Землі!
Нині найактуальніше для нього питання – встановити точну дату народження рідного міста, бо поки що дати його заснування на гербі міста немає. Знаючи наполегливість Миколи Івановича, він разом з краєзнавцями Кисловим В.П., Клименко Л.В. та іншими таки доб’ється свого! Питання відкрите! І він мусить це зробити не лише як член Національної спілки журналістів України, Національної спілки краєзнавців України, але й як депутат районної та міської рад шести скликань.
Перебуваючи в евакуації Микола Іванович, продовжує пошукову роботу. Днями він взяв участь у Всеукраїнській відеоконференції Національної спілки краєзнавців України, де його нагородили за значний внесок у розвиток краєзнавчого руху України Грамотою за підписом голови Національної спілки, члена-кореспондента НАН України Олександра РЕЄНТА. Вітаємо!
Він єдиний серед редакторів Північного регіону Донеччини удостоєний найвищої журналістської нагороди – «Золотої медалі української журналістики» нині працює над черговою книгою про історію редакції газети «Зоря» та газетярів. І щось мені підказує, що саме цього подарунка найбільше чекає до свого 75- річчя! З ювілеєм, шановний друже! З 75-річчям!
Валентина БИКОВА і «ЗОРЯНИ»
Нагадаємо: Медіа – історія: до Дня журналіста України
