Спогади
ТАРАСОВОЇ Раїси Степанівни, жительки селища Дробишеве Лиманської громади
Записала:
Директор Центру культури і дозвілля с. Рубці Швець Ольга Михайлівна, позаштатний кореспондент газети “Зоря”.
Війна для мене почалася в селищі Дробишеве Лиманської об’єднаної територіальної громади Краматорського району.
Я була вдома разом із донькою, зятем та трьома онуками – 10, 13 і 15 років. У середнього онука – астма. Він навчається грі на саксофоні. Пам’ятаю, як він став біля вікна і почав грати Гімн України. Мені було страшно за них усіх. Я благала його не грати – боялася, що хтось почує і донесе…
Та в цей момент до кімнати зайшов мій зять, його батько і сказав: «Грай, сину, грай! Я з тобою. Я поруч.»
Усі ми були приголомшені війною – підлою, жорстокою, несправедливою. Ми вже ховалися у погребі, у холодному коридорі, але зрозуміли: дітей треба рятувати. Середній онук хворий, з астмою, – залишатися було небезпечно. Донька швидко збирала речі, ми чекали зятя.
Зять одразу сказав, що нікуди не поїде. Він уже був у самообороні, допомагав нашим хлопцям. Попри це, він посадив нас у машину та відвіз до Краматорська – на евакуаційний потяг.
Це було 11 березня 2022 року. Надворі – мінус 16, холод. Ми виїжджали з дому, одягнувши на себе все найтепліше і взявши лише найнеобхідніше. Наш приїзд до Краматорська припав до обстрілу залізничного вокзалу. Людей було дуже багато: маленькі діти, люди з інвалідністю в інвалідних візках, котики, собачки… Обстановка була надзвичайно напруженою.
Волонтери розподіляли людей по поїздах. Я стала свідком, як один чоловік постійно запитував, куди їде поїзд і на яких станціях буде зупинятися. Волонтери чітко відповідали: «Це знає лише машиніст. Вам ця інформація не потрібна.»
Удома ми приготували в дорогу м’ясо, сало, хліб, але все це в поспіху забули. Як виявилося, взяли із собою лише півтора кілограма артемівської солі та два пакети солдатської їжі, яку нам дали наші захисники.
У потязі ми вже почули, що бомблять Київ, Луцьк, Львів, Житомир…
Ми розглядали для себе Чернівецьку, Івано-Франківську, Львівську та Закарпатську області. Приїхавши до Львова, нас поселили у спортивній залі школи. Одразу пригостили гарячим супом, чаєм, печивом.
А вже вранці нас відправили до Словаччини. Серед запропонованих варіантів були Бельгія та Франція, але ми вирішили, що Словаччина буде ближчою до нашої мови й ментальності.
Ми приїхали до Словаччини, у місто Кошице. На вокзалі нас зустрічали солдати. Я дуже плакала – з якою ж душевністю, з яким теплом нас приймали. Вони брали наші торби, говорили словацькою мовою. Із усього запам’ятала одне слово – «недоспелі», показували на дітей, маючи на увазі, що вони ще маленькі. Пригощали бананами, цукерками.
Жили ми у школі, у спортивній залі. Постіль, усі речі були нові, білі. Годували нас ситно, смачно, різноманітно. Дуже старалися саме для дітей – були іграшки, усе для малювання. Прийняли нас надзвичайно добре. Але роботи там не було, тож ми вирішили їхати далі – до Австрії.
В Австрії спочатку жили у двох ангарах. Умови були звичайні, спартанські, але їжу давали хорошу – гарячу, ситну. Згодом нас перевезли до містечка Марія-Драйхен і поселили в готелі. Власник готелю, Кароль, дав нам дві кімнати: одну – для старших онуків, іншу – для нас із донькою та молодшим онуком.
Власник був добрим і щирим чоловіком, любив порядок. У готелі проживало близько сорока людей, ми завжди дотримувалися правил і чистоти, тому він ставився до нас дуже добре. Спочатку нас годували, а згодом привозили продукти, і ми вже самі готували їжу.
Я працювала онлайн – викладала історію. Молодші діти навчалися в онлайн-школі, а старший онук навчався у Слов’янську на програміста, також дистанційно.
Коли чорна орда підійшла близько до нашого села – з боку Харківщини та Луганщини, коли вже палали Яцьківка і Терни, зять, розуміючи небезпеку, вирішив виїжджати до знайомого на Чернігівщину.
З метою возз’єднання родини ми вирішили повернутися в Україну.
Неможливо передати ті почуття, які ми пережили, коли опинилися в Чопі. Там навіть хліб мав інший запах – запах нашої Батьківщини. Усюди звучала рідна мова, і ми плакали від щастя.
Звісно, час був важкий. Потрібна була робота, щоб утримувати родину й трьох дітей, тож сім’я доньки змушена була виїхати до Польщі.
Я ж поїхала до старшої доньки на Хмельниччину – туди, де раніше вони вже знайшли прихисток.
Яка ж красива наша Україна – у кожному своєму куточку. Які різні її рельєфи й краєвиди, які щедрі та добрі люди. Де б нам не довелося побувати за цей час – усюди нас зустрічали дуже тепло, допомагали й підтримували.
Кидає доля нас, біженців, як перекотиполе….
Та де б ти не був, а найкраще – вдома.
Душа і серце залишаються в рідному краї.
На знімках: Раїса степанівна ТАРАСОВА, донька, зять і три онуки.
Нагадаємо: СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ ВІЙНИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ
