ВІЧНИЙ ПОКЛИК
рідної землі, привів Нілу Василівну Висоцьку на рідну серцю Лиманщину і ми зустрілися з нею на одному із засідань літоб’єднання «Промінь» і вже у виконанні авторки вслухалися у мудрі рядочки її поезії з власних збірок “Суть” і “Кобзарівна”. Та і як можна, особливо зараз серцем не сприйняти:
Українці – збурена сім’я,
Наша правда в єдності родини.
Боже! Розтопити моє ім’я –
Відведи біду від України.
Зупини лихі передчуття
Гріх невідворотної провини.
Боже! Вкороти моє життя –
Відведи біду від України.
І ось нині йду красивим містом моєї України, містом Ірпінь, вулицями якого ходила моя землячка. Красивим, чистим, доглянутим яке кожним клаптиком землі, кожним зі смаком зведеним будиночком входить у серце і душу. І я вже не дивуюся, чому воно так зачарувало мою землячку, бо у цю когорту потрапила й сама.
Іноді здається, що війна обійшла його стороною. Та дірки у парканах, ще не відбудовані будинки та… Свідчать, що і його лиха доля не обійшла. А ще так тепло стає на душі, коли ввічливі водії приватних авто, уповільнюють рух, зупиняються, пропускаючи перехожих, інколи, навіть, даруючи усмішку.
І, згадавши Нілу Василівну, скажу, що тут у цій красі ” може засяяти найдальша зірочка немов сонечко”.
Краса врятує світ! Нехай же рукотворна краса українців принесе мир і спокій!
Валентина БИКОВА, позаштатний кореспондент газети «Зоря».
