Хроніка трагедії села Діброва
Курілової Тетяни Анатоліївни, жительки села Діброва Лиманської територіальної громади про свою маму Губу Галину Олександрівну
Записала:
Директор будинку дозвілля с. Діброва Курілова Тетяна Анатоліївна, позаштатний кореспондент газети “Зоря”
Я, Курілова Тетяна Анатоліївна, народилася і все життя прожила в рідному селі Діброва. Це моє рідне село, де кожен куточок пов’язаний зі спогадами про дитинство, юність і щасливі роки сімейного життя. Тут, на своїй землі, ми збудували теплий родинний світ: я жила з чоловіком та сином зовсім поруч із хатою найдорожчої для мене людини — моєї мами, Губи Галини Олександрівни. Вона мешкала разом із моїм братом та невісткою. Ми були завжди поруч, підтримували одне одного щодня.
Повномасштабна війна увірвалася в наше життя, зруйнувавши спокій і плани. Коли російська армія почала підступати до Діброви, стало зрозуміло, що залишатися небезпечно, особливо для дітей. Мій син саме закінчував школу із золотою медаллю, готувався вступати до
Києво-Могилянської академії. Заради його майбутнього ми мусили прийняти важке рішення.
У квітні 2022 року я зі своєю сім’єю виїхала з села. Ми благали маму їхати з нами. Але вона, людина старого гарту, прив’язана всім серцем до рідної домівки, навідріз відмовилася. Вона залишилася з сином та невісткою через велике господарство. «Я господарство не покину, а тим паче, корова тільки отелилася», — говорила вона.
Ця корова, яку мама так берегла, стала справжньою годувальницею не лише для родини, а й для односельців, що залишилися в окупації та під обстрілами. Її молоком рятувалися майже всі жителі села: його пили, на ньому пекли хліб, готували їжу. Мама, попри вік і небезпеку, продовжувала дбати про людей і худобу. Усе село згуртувалося.
Часи окупації принесли суворі заборони: просто так ходити вулицями було неможливо, адже вільне пересування селом суворо каралося. Щоб донести молоко до односельчан, їй та її сину з невісткою доводилося йти на величезний ризик і дотримуватися принизливих вимог окупантів. Щоразу вона мусила одягати на руки білі пов’язки та нести перед собою саморобний білий прапор, змайстрований зі звичайної палиці та шматка світлої тканини. Лише так, демонструючи ці знаки, вони могли пройти вулицею і роздати молоко тим, хто на нього чекав.
Після звільнення села у жовтні 2022 року я одразу повернулася додому. Місцева влада закликала працівників державного сектору відновлювати роботу, і я, як завідувачка будинку дозвілля, не могла вчинити інакше.
Оскільки всі громадські приміщення в селі були розбиті ворогом, я організувала штаб допомоги у себе вдома. Займалася разом з невісткою розподіленням гуманітарної допомоги, приймали вантажі, роздавали людям необхідне.
На жаль, саме ця активна допомога односельцям стала причиною страшної біди. Постійний рух машин і людей біля нашого двору не залишився непоміченим. Через донос зрадників – односельців ворог дізнався про нашу діяльність.
22 грудня 2022 року українські військові попередили нас про небезпеку. Вони сказали, що окупанти, ймовірно, готують удар по наших будинках, і попросили кілька днів не ночувати вдома. Ми послухали й пішли до родичів.
Минуло кілька днів. Галина Олександрівна, моя мама, сказала, що досить поневірятися — вона буде ночувати вдома. Того ж дня приїхав із навчання мій син, її онук.
Трагедія сталася 30 грудня 2022 року. Ввечері син, зморений дорогою, швидко заснув. Я просто лежала, відпочивала. Раптом почула страшний звук — пішли ворожі «касети». Я вибігла на вулицю. Навколо стояла моторошна тиша, село спало… Я навіть не почула самого звуку прильоту, все сталося миттєво.
Коли прийшла до тями, зрозуміла, що лежу під деревами. Підвела очі на свою хату — вікна повилітали, штори гойдалися від вітру. Від сусіднього будинку, де жила мама, гукала невістка. Я кинулася туди. Наприкінці городу лежав поранений брат… А на місці маминого дому, де пройшло моє дитинство, була лише величезна воронка.
Російський снаряд влучив прямо в її будинок. Тіло мами відкопали лише під ранок, під ковдрою. Вона загинула уві сні, так, як і лягла відпочивати. Її життя обірвалося через російську агресію, через зраду тих, кого вона вважала своїми односельцями, через страшну війну, яка прийшла на нашу землю.
Губі Галині Олександрівні було 73 роки. Вона народилася у Діброві, тут і прожила все своє чесне й трудове життя. Закінчила торгове училище, працювала продавчинею у Лимані, потім — бригадиркою на фермі. Вона була майстринею на всі руки: вміла шити, в’язати, неймовірно смачно готувала, її пиріжки та паски знала вся родина.
А про мамин куліш у Діброві ходили справжні легенди. Це була її коронна страва, без якої не обходилося жодне велике сільське застілля чи свято.
Вона вкладала в нього всю душу, і цей неповторний смак знали й любили всі односельці. Особливо тепло згадується, як мама готувала свій знаменитий куліш для учасників семінару працівників культури в нашому будинку дозвілля. Частуючи гостей, вона не просто годувала їх — вона об’єднувала людей навколо столу, даруючи кожному відчуття справжнього родинного затишку та щирої української щедрості.
Мама мала гарний голос і любила пісню. Батько грав на гармошці, а вона співала — так і жили, з музикою в серці. Вона багато і тяжко працювала на городі, біля худоби, але при цьому завжди залишалася Жінкою. Любила мати доглянутий вигляд — до неї навіть із Лимана приїжджали дівчата, щоб зробити їй зачіску чи пофарбувати брови.
Вона мала ще стільки сил і жаги до життя! Бувало, копаємо картоплю, ми, молоді, вже стомилися, а в неї ще купа енергії. Сміється і каже: «Діти, діти, скільки мені років, а скільки вам…».
У Галини Олександрівни залишилися син, донька та двоє онуків. Її життя обірвав російський снаряд, випущений за наводкою нелюдів. Але пам’ять про неї — світлу, працьовиту, співочу маму й бабусю — назавжди залишиться в наших серцях.
На знімку: Галина Олександрівна Губа.
Нагадаємо: СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ ВІЙНИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ
