Спогади
ЛАВРОНЕНКО Зої Миколаївни, жительки села Рубці Лиманської територіальної громади
Записала:
Директор Центру культури і дозвілля с. Рубці Швець Ольга Михайлівна
22 квітня 2022 року в селі тривала ніч інтенсивних обстрілів. Було надзвичайно страшно: безперервні вибухи створювали відчуття, що будинок ось-ось завалиться.
Напередодні ввечері 21.04. Я почула крики – це був сусід, який закликав усіх терміново спускатися в погріб і не виходити, оскільки існувала загроза нового удару з боку села Лозове.
Разом із сином Олексієм я спустилася у погріб. Обстріли тривали всю ніч. Я постійно молилася Богу. У цей час мій паралізований чоловік залишався у будинку. Попри те, що з початку повномасштабного вторгнення нам уже доводилося переживати обстріли та авіа нальоти, ця ніч була особливо страшною.
У погребі я зробила синові постіль у закромі з картоплею, сама ж сиділа або лежала на лавці. Було холодно і страшно. Я безперервно молилася й згодом задрімала. Вранці 22.04. обстріли стихли.
Разом із нами в погребі перебувала собака, яка, як і всі тварини, боявся вибухів і постійно тримався поруч.
Я вирішила подивитися на подвір’я, відкрила двері погреба й побачила у дворі окупантів – 8-10 озброєних осіб. Я взяла собаку на руки, побоюючись, що її можуть застрелити.
Окупанти почали запитувати, хто перебуває у дворі. Я відповіла, що в будинку лежить паралізований чоловік. Один із військових пішов перевіряти будинок. Інші запитали, хто ще в погребі. Я сказала, що там мій син. Олексію наказали вийти.
Вони посадили обличчям до себе, змусили його роздягнутися до пояса. Біля нього стояв окупант бурятської національності.
«Якби я знала, що бачу сина востаннє…»
Військові звернули увагу на татуювання на тілі сина — вогняний ланцюг — і почали ставити запитання. Через гучний гавкіт собаки я майже не чула розмови. Раптом пролунав постріл.
Я побачила, що той бурят вистрілив синові в обличчя. Було прострілено ліве око та шию. Олексій упав. Я кинулася до нього, стала навколішки й зрозуміла, що син загинув. Перебуваючи в стані глибокого шоку, який неможливо описати, я сиділа біля сина.
Російські військові після цього просто розвернулися і пішли далі, обходячи інші будинки.
Згодом у двір неодноразово заходили інші військові, запитували, хто лежить на землі. Я відповідала, що це мій син. Я боялася, що тіло заберуть і я не зможу навіть поховати дитину. Усім мешканцям наказали залишатися в підвалах і не виходити.
Попри небезпеку, я звернулася до сусідів із проханням допомогти викопати могилу. Кілька людей приходили потай, по черзі, адже всі дуже боялися. Більшу частину роботи я виконала сама. Могилу викопали в садку, під абрикосовим деревом. На дно поклали ковдру та доріжки, тіло накрили килимом і шифером, після чого засипали землею.
Після поховання я щодня – вранці й увечері приходила до могили сина та розмовляла з ним, але, на превеликий жаль, він уже не міг відповісти. Одного разу я виявила, що могилу розрили собаки й було видно голову. Я знову самостійно засипала могилу землею, плачучи від того, що не змогла навіть закрити синові очі. Пізніше звернулася до окупаційної адміністрації з проханням привезти землю й власноруч досипала могилу.
З вдячністю згадую сусідів, які попри страх, підтримували мене фізично і морально. Після загибелі сина я майже не їла, постійно плакала й перебувала у важкому емоційному стані.
22 вересня 2022 року село Рубці було звільнене від окупантів. У жовтні прибула слідча група, яка провела ексгумацію загиблих під час окупації. Тіло мого сина також було ексгумоване та направлене на експертизу. Станом на сьогодні свідоцтво про смерть не видане, у довідці зазначено, що причина смерті невстановлена. Після завершення всіх процедур Олексія поховали на кладовищі у селі Рубці.
Мій син Олексій був розстріляний на моїх очах у селі Рубці Краматорського району Донецької області. Йому було 38 років. Він народився в Рубцях, навчався в Рубцівській середній школі, після закінчення якої здобув фах слюсаря у Маріуполі. Працював різноробочим, жив разом із нами, батьками.
Олексій любив спорт. Хоча здоров’я не було міцним, він із задоволенням займався фізичними вправами. Йому легко давалася робота з технікою — міг із двох старих мотоциклів зібрати справну техніку. Також мав талант до приготування їжі й добре готував.
У нашому дворі завжди було багато його друзів, які приходили поспілкуватися або по допомогу, в якій він ніколи не відмовляв.
Також хочу згадати свого сусіда Володимира Івановича. Йому було близько 70 років. Він був переселенцем із Донецька, який оселився в Рубцях у 2014 році. Це була смілива людина — він відкрито говорив, що окупантів у селі ніхто не чекав. Його взяли в полон і вивезли до села Яцьке, де, за свідченнями місцевих мешканців, діяла катівня для людей, які підтримували Україну або брали участь в АТО. Подальша його доля невідома.
Нагадаємо: «Не хвилюйся, кохана, я повернуся…»: спогади про полеглого захисника з Ямполя Руслана Бубунця
