Галина і Іван Приходьки живуть у селищі міського типу Новоселівка, що на Лиманщині. До повномасштабного вторгнення тут мешкало понад тисячу людей, нині ледве нарахується 350. Подружжя Приходьків зустріло вдома велику війну, пережило окупацію та діждалось звільнення селища. Під час одного з мінометних обстрілів — 10 травня 2022 — вони дивом вижили, ховаючись у бані. Три російські міни розбили літню кухню. А уламки від них поранили Івана. Вони і досі залишаються у тілі чоловіка, кілька з них дуже близько біля серця. До деокупації Галина та Іван місяць жили у підвалах у сусідів. Додому не поверталися. Журналістка Свої Ганна Курцановська зустрілася з подружжям Приходьків і розпитала їх як вони живуть зараз.
Ми ховалися від обстрілів у бані, я молилась
Галина й Іван зустрічають журналістку Свої біля воріт власного будинку. Тут вони живуть з 1992 року. Будинок дістався жінці у спадок від її батьків, вони збудували його понад пів століття тому.
“Ми тут зустріли повномасштабне вторгнення, пережили російську окупацію і дочекалися звільнення селища нашими військовими. Спочатку у нас було тихо, тільки було чутно постріли та вибухи з боку Осколу. Все почалося 6 травня, бо почала все частіше працювати артилерія. 8 травня снаряд влучив у гараж сусіда, там у нього була автівка Opel, яка вмить згоріла. В той же день і до нас прилетіло, так, що всі вікна повилітали”.
Галина і Іван пережили у Новоселівці і початок великої війни, і окупацію, і звільнення селища
Але найстрашніше було попереду. Через обстріли в Новоселівці зникло світло, і щоб продукти в морозилці не зіпсувалися, подружжя вирішило приготувати з нього тушонку. В літній кухні на газовій плиті у двох великих каструлях тушкувалося м’ясо. Було 10 травня. Подружжя зрозуміло, що починається черговий обстріл.
“Вибухи ставали все ближче. Я запропонувала чоловікові сховатися у льосі, а він сказав, краще у бані. А чому там? Бо вона нова, всередині металеві листи, обкладені плиткою, а зовні — добротне дике каміння. Вийшов потрійний захист. Сидимо в бані на лавці, я уткнулася обличчям в жилетку свого Вані й повторюю: “Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас”.
Міни влучили у кухню і завалило вхід у льох
Отямилася Галина від того, що чоловік її штовхає у плече. Дивиться вона на Івана, а у нього кров тече з очей, з вух. Все обличчя закривавлене. У двір Приходьків впали три російські міни. Вони влучили у літню кухню, а льох, вхід у який був з цієї кухні, завалило камінням. Якби Галина Олександрівна та Іван Олександрович сховалися у ньому, то не змогли б звідти вибратися.
“Перше, що запитав чоловік: Галь, а Кабасю вбило?” Кабася — наш собака, його мені ще цуценям подарували за рік до повномасштабного вторгнення. Яка ж радість була, коли виявилося, що Кабася сховався у куточку під лавкою. У чоловіка за пазухою ще був кіт Рижик. Всі тварини злякалися, але залишилися неушкоджені, чого не скажеш про нас. Обстріли продовжилися, але Ваня сказав, що немає сенсу сидіти у розваленій бані. Тим паче, що над нашими головами висіла плита, яка могла будь-якої миті на нас впасти”.
Стіна обвалилася, а ікона непошкоджена залишилася на підвіконні
Галина Олександрівна каже, що їх врятувало диво Господнє.
“На підвіконні у бані стояла свічка, освячена вода в банці та ікона. І після мінометного обстрілу стіна розвалилася, дах пробитий, а все, що стояло на підвіконні, так і залишилося стояти. Нічого не впало. На Вані живого місця не було, але то диво, що ми залишилися живі”.
Ікона називається “Матір Божа Троєручиця”, її Івану Олександровичу подарувала його бабуся. Образу понад сотні років.
“Різьблену рамку для ікони замовляла у Святогірській Лаврі. Ця ікона з нами була в Казахстані, коли ми там молодими ще жили, потім з нами повернулася до України. Ми її брали з собою завжди, коли бігли ховатися від обстрілів. Гроші вдома залишили, ноутбук та інші цінні речі, а ікона з нами. Бувало, коли десь поруч гупало, всю ніч на цю ікону молилися. Чоловік став віруючим, щоранку біля ікони молиться. Ми б і до храму ходили, але, на жаль, і його росіяни знищили.
Снаряди летіли у наш двір та в сусідські будинки, але Матір Божа Троєручиця надійно вкривала нас своїм святим омофором. Я вірю, що саме Матір Божа нас врятувала, завдяки їй ми залишилися живі”.
Понад місяць жили у підземеллі
Одразу після обстрілу закривавленого чоловіка Галина Олександрівна повела до будинку. Почала роздягати, щоб оглянути, чи є поранення.
“Через куфайку, сорочку та тільник в кількох місцях пройшлися розпечені уламки від міни. І кров запеклася. Довелося віддирати, а кров ллє фонтаном. Затулила рани простирадлом і кажу: “Ваня, нумо тікати”. Спочатку хотіли сховатися у яру, він від нас недалеко. Доволі глибокий. Але добре, що туди не побігли, бо яр сильно обстрілювали, ми б в ньому й залишилися. Побігли до сусідки Тетяни, до її будинку від нашого десь 300 метрів.
А там у льосі, крім Тетяни, були ще дві сусідки й шестеро собак. А у Тані чоловік після інсульту наполовину паралізований, пересуватися самостійно не може. У нас всі старі й поранені, ніхто його спустити не міг. То він під час всіх боїв залишався у будинку, Тетяна до нього постійно бігала — то погодувати, то помити, то в туалет зводити”.
Галина згадує, що до них кілька разів приходили російські солдати.
“Коли було більш-менш тихо, ми з льоху підіймалися наверх, подихати свіжим повітрям. І от коли ми були у дворі, до нас зайшли двоє у військовій формі. Питають: “Чоловіки серед вас є?”. Кажу, що так, є, один поранений, інший паралізований. Вони пообіцяли нам лікаря прислати, ось дотепер чекаємо. Через деякий час знову прийшли, коли побачили мого Ваню, матюкалися, думали, що він хворий на вітрянку, бо у чоловіка все обличчя було намазане зеленкою. І пішли. Більше до нас не приходили”.
Подружжя Приходьків з песиком Кабасею у льосі просиділо тиждень. А потім ще майже місяць у Антоніни, сусідки навпроти.
Повернулися у напіврозбите та пограбоване подвір’я
Наприкінці червня Галина й Іван повернулися до своєї домівки. Автівка-іномарка згоріла, літньої кухні немає, двері в будинок винесло вибуховою хвилею, коридор зруйнований, вікна вибиті, пробитий дах, зі стіни хати стирчить уламок від снаряда. Від теплиці нічого не залишилося.
“Вона у нас була така гарна і велика, десь 8 на 6 метрів. В теплиці вирощували огірки та томати, вже 18 травня, на день народження Вані, робили салат з власного врожаю”.
Ще більше Галина Олександрівна занепокоїлася, коли побачила, що, крім цінних речей, зникли всі продукти, якими вона так старанно запасалася після 24 лютого. Все винесли, нічого не залишили. В голові промайнула єдина думка — що їсти? Адже жоден магазин у Новоселівці не працює.
“Кажу Вані: “Ми з тобою помремо голодною смертю”. Але світ не без добрих людей. Моя подруга Наталя Петрівна, бібліотекарка нашої школи, з якою ми товаришуємо з 1968 року, навчалися в одному класі, першою прийшла на допомогу. Вона збирала зеленку, йод, бинти для Вані, принесла картоплю, консервацію. Попри обстріли, разом з донькою і зятем, приходили до нас, допомагали. Сусідка навпроти приходила до льоху і робила Вані внутрішньовенно ін’єкції. Я вдячна своїм сусідам, які допомогли нам пережити страшні дні в окупації, всім, хто не залишився осторонь і був поруч у ті важкі часи. Знаєте, війна показала справжнє обличчя людей, згуртувала нас навколо біди”.
На руїнах знайшли сумку із запасами харчів
В розмові Галина Олександрівна згадала про шафу з книгами, яка стояла у прибудові біля літньої кухні. Під час обстрілу ця шафа впала.
“Якось до мене зайшов колишній учень, визвався допомогти — виклав нам на вулиці з цегли піч, щоб можна було готувати на вогнищі. А потім підняв шафу. А під нею сумка — знаєте, велика така, у клітинку. Відкриваю її, а всередині рис, макарони, гречка.То був справжній скарб!”
Від школи, де працювала, не залишилося майже нічого
Коли Галина й Іван стали трохи краще почуватися, вирішили пройтися Новоселівкою, подивитися що накоїла російська армія. Майже кожен будинок був пошкоджений.
“Боляче було дивитися на всю цю розруху. А особливо на школу, де я працювала, коли повернулася з Казахстану. Знаєте, в нашій школі був єдиний на всю Донецьку область скеледром, тут проводилися регіональні змагання. А я всю школу розмалювала. В їдальні було диво-дерево з різними видами смаколиків та веселий козак з дівчиною під черешнею з полумиском вареників. На другому поверсі — краєвиди нашого селища та мапа квітучої України з дітьми. Мені допомагали мої учні. Я в ці малюнки всю свою любов та душу вклала. А зараз нічого не залишилося”.
Іван живе з уламками біля серця, а Галина лікує цукровий діабет
За власні гроші Приходьки встановили нові пластикові вікна у будинку, добудували коридор до хати, полатали дах. Нині лікують свої хвороби, які тепер мають після повномасштабної війни.
“У мене діабет, тепер до кінця життя треба приймати таблетки. Добре, що не критична стадія, коли колють інсулін. Коли була в бані й стався вибув, мені повибивало всі зуби, тільки пеньки залишилися. У Вані мого і досі уламок у грудях, біля серця, залишився, а ще один над лівим повіком. Щоб їх витягти, треба робити операцію, а на це потрібні гроші, і не маленькі. А ще у нього майже не функціонує ліва рука, бо перебите сухожилля”.
Галина і Олександр доглядають за покинутими тваринами
Приходьки разом 43 роки. Після закінчення Артемівського педагогічного училища у 1980-му році Галину Олександрівну по розподілу відправили до Казахстану, у місто Шевченко, назване на честь українського поета Тараса Шевченка, який на початку XIX століття був там у засланні. Зараз це місто називається Актау. Галина каже, там і досі на березі Каспійського моря росте верба, яку колись посадив Тарас Григорович.
“Через 23 дні до мене приїхав Ваня, ми тоді ще зустрічалися. Але він не витримав розлуки, добирався до мене трьома літаками. Ось така у нас міцна любов і донині”.
У Шевченко вони одружилися наприкінці 1980 року. Галина працювала вихователькою у дитячому садку, а Іван спочатку майстром холодильного обладнання в Прикаспійському гірничодобувному комбінаті, а потім начальником зміни. В Казахстані народилися діти — Юлія і Олександр. Після народження першої дитини Галина, як молода спеціалістка, отримала двокімнатну квартиру. Додому подружжя повернулося у 1992 році, вже у незалежну Україну.
63-річна Галина Олександрівна та 66-річний Іван Олександрович опікуються одне одним, а ще у них 9 котів та 3 собаки. Майже всі тварини прибилися до них вже після початку повномасштабної війни. Люди поспіхом їхали, котів та собак кидали.
“А у нас душа болить за них. Вони до нас по одному приходили, а ми не могли їх прогнати. Всіх до себе впустили жити. Головне, що ми всі разом, і залишилися живі”.
Матеріал Свої.Сіty
