СЛАВА УКРАЇНІ !
Війна змінила життя кожного українця. У цій новій реальності з’явилися нові герої – ті, хто не на обкладинках газет, а поруч із нами. Вони не шукають слави, не говорять багато, але щодня тримають стрій – на фронті, у лікарнях, в тилу. Серед них – родина Курінних, з якою ми поговорили для газети «Зоря». Їхню історію ми розповідаємо з дозволу родини, з великою повагою і вдячністю.
Тетяна описує свого чоловіка, Олексія, як людину виняткового характеру з юних років. «Він дуже добре вчився в школі, був найспортивнішим, найактивнішим», – згадує вона. Його шлях привів його до служби у Міністерстві надзвичайних ситуацій (МНС), де він відточував навички пожежогасіння та рятувальних операцій. Цей досвід виявився безцінним, коли він мобілізувався у 2015 році, приєднавшись до 66-ї мобільної дивізії на початку війни.
Сьогодні Олексій керує швидкою допомогою, невтомно евакуюючи поранених солдатів і рятуючи життя. «Він рятує життя», – наголошує Тетяна, згадуючи вдячних жінок, які надсилали посилки на знак подяки за його службу. Він навіть брав участь в евакуації Віктора Розового, відомого гумориста, після того, як той отримав травму голови. Непохитна відданість Олексія своїм побратимам, підкреслює критичну роль кожної людини в цій боротьбі.
Один із таких випадків стався під час окупації, коли в родині була особливо важка ситуація – дружина й донька перебували на тимчасово окупованій території, а сам Олексій, попри сильне перевантаження, пережив мікроінсульт. Та навіть у такому стані він доставив важко пораненого бійця вчасно, бо не міг залишити людину в біді. Лікарі допомогли йому протриматися – і він виконав завдання.
За свою службу Олексій отримав державну нагороду – медаль «За військову службу Україні», яку він особисто отримав у Києві.
Син Дмитро, приєднався до армії у 2017 році після строкової служби та підписання контракту. Він є фахівцем зі зв’язку, життєво важливою роллю, яка веде його крізь різні гарячі точки, від Оріхового до Бахмута. Його мати згадує особливо яскравий спогад: «Колись показував мені, як він залазив на найвищий стовп, це було дуже, знаєш, страшно, а він справляється». Його дитяча особистість природженого лідера, який завжди тягнув за собою інших, перегукується з його нинішньою роллю. «Якщо Дімка йде на ставок, він тягне і всіх інших на ставок», – каже вона, ілюструючи його вплив. Ця лідерська якість тепер служить йому в складному середовищі війни, де він підтримує критично важливі зв’язки.
За свою службу Дмитро також був відзначений – він має нагороду, фото яку також надала Тетяна.
Нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».
Емоційні наслідки війни очевидні, оскільки Дмитро втратив близьких друзів у конфлікті. «На даний момент йому важко. І Льошка ж загинув, Барабаш, це його друг, і Ромка Аваненка», – з важким серцем ділиться його мати. «Йому дуже сумно, йому дуже важко. Друзів мало залишилося». Проте він продовжує служити, знаходячи товариство з побратимами, як-от Сергій, який зараз служить разом з ним.
Для матері те, що і чоловік, і син на передовій, є величезним емоційним викликом. На питання, що допомагає їй залишатися сильною, вона приписує це своєму характеру та позитивному світогляду, успадкованому від матері. Вона знаходить натхнення в інших, як-от Марина Білозор, блогерка, чий чоловік також служить. «Я у неї підпитуюся… я слухаю її», – каже вона, проводячи паралелі в їхньому досвіді.
Її філософія проста, але глибока: «Не зациклюєшся на чомусь поганому… Хату розбили й розбили, махнула рукою. Життя продовжується, я жива залишилася». Ця неймовірна стійкість дозволяє їй підтримувати своїх літніх батьків і зберігати надію на майбутнє.
Незважаючи на невизначеність, родина тримається за плани на майбутнє. Їхня головна надія – повернутися додому в Новоселівку після перемоги. «Дуже хотілося б повернутися додому», – заявляє вона, визнаючи необхідність роботи для відбудови їхнього життя. Важливість бути всім разом як сім’я є першочерговою, і вони використовують кожну нагоду для зустрічі в Дніпрі, де також живе їхня донька Поліна.
На питання про значення слова «герой» її відповідь миттєва і щира: «Герой? Це мій чоловік». Для неї героїзм – це не лише величні вчинки, а й непохитна відданість, мужність і самопожертва, які були очевидними в житті Олексія зі шкільних років.
Тетяна звертається до народу України зі зворушливим проханням про єдність і пам’ять: «Не забувайте про нашу рідненьку Україну. Допомагайте. Чим можете, допомагайте». Вона прагне до того дня, коли кожен зможе повернутися додому після війни, відновити своє життя і знову відчути себе вільним і щасливим у рідному краї, що є свідченням колективного прагнення до миру та возз’єднання.
Історії Олексія та Дмитра Курінних, а також незліченних інших, подібних до них, є потужним нагадуванням про те, що герої – це не лише постаті з минулого; вони серед нас, живуть і борються за нашу свободу щодня. Їхня стійкість, жертви та незламний дух є справжнім втіленням героїзму в наш час.
ГЕРОЯМ СЛАВА!
Анастасія БАШТОВА, студентка Сумського державного університету, факультет журналістики.
Нагадаємо: Ювілей: САПФІРИ – ТІЛЬКИ ВАМ!
