Спогади
ГОМОН Любові Матвіївни, жительки села Рубці Лиманської територіальної громади
Записала:
Директор Центру культури і дозвілля с. Рубці ШВЕЦЬ Ольга Михайлівна
З початком війни стало страшно й незрозуміло, як жити далі. Після березневих авіанальотів стало очевидно, що діти з онуками змушені будуть виїжджати. Особливо тривожно було через онуку, яка перебувала на пізньому терміні вагітності. У ті дні ми всі разом ховалися в погребі.
Коли діти й онуки зібралися в дорогу, вони не раз пропонували й просили їхати разом із ними. Та я вирішила залишитися. Вік уже давався взнаки, а ще хотілося доглянути не лише за своєю хатою, а й за домівками доньок та онуків.
Коли російська армія підійшла зовсім близько, обстріли почастішали. Людей охопив страх. Я перебувала в погребі сусідів – там ми зібралися всі разом, щоб було не так лячно й легше пережити ті страшні дні.
Прильоти почастішали, і всі зрозуміли: це може закінчитися трагедією, адже поряд із домом і погребом стояла техніка наших захисників. Тож було вирішено перейти до підвалу Будинку вчителя.
Людей там уже зібралося дуже багато, вільного місця майже не було. Та попри це нас прихистили й виділили куточок. Готували у дворі – одразу на всіх, хто перебував у підвалі. Світла не було, води теж.
Хоч було страшно, ми все ж бігали додому: погодувати птицю, перевірити, чи все ціле, взяти трохи продуктів. Для приготування їжі збирали в парку гілочки й хмиз, але згодом це заборонили – нібито задля нашої безпеки. Хліба не було, тож на печі пекли прості коржі.
Коли прийшли окупанти, вони застали людей у погребі разом із сусідами. Усім наказали вийти та показати паспорти. Серед присутніх був молодий чоловік – йому наказали роздягатися до пояса й оглядали татуювання.
Після цього сказали розійтися по домівках, нікуди не виходити й нічого не зачиняти. Я перебувала на кухні, а за наказом відчинила дім і господарські споруди. Зайшли п’ятеро-шестеро військових. Запитали, хто ще проживає в оселі. Я відповіла, що живу одна. Вони оглянули двір, сараї, а в хаті перевіряли й зазирали всюди.
Згодом змушували приходити на зібрання біля клубу, де поширювали свою пропаганду.
Життя в окупації було нелегким. Та сусіди й односельці допомагали одне одному, як могли.
Звільнення села Рубці було страшним, важким і гучним, але водночас радісним. Наші захисники визволили його від окупантів – Україна повернулася.
Попри те, що війна тривала й ми жили зовсім поруч із лінією фронту, люди намагалися жити далі: садили городи, по крихті налагоджували побут, трималися одне за одного.
Та вік і постійні хвилювання дітей за мене далися взнаки. Бачачи, що обстановка не поліпшується, рідні вирішили мене вивезти.
8 червня 2025 року я виїхала з села.
Спогади:
ШТЕПА Тетяна Дмитрівна, жительки села Рубці Лиманської територіальної громади
Записала:
Директор Центру культури і дозвілля с. Рубці ШВЕЦЬ Ольга Михайлівна
Війна прийшла в наш дім 10 березня 2022 року, коли російська авіація здійснила авіанальоти на наше село. До цього ми чули віддалені вибухи і автоматні черги, пізніше гради. Вболівали за сусідні території і не могли повірити у те, що відбувається навкруги. І ось перші в селі руйнування: по Центральній вулиці були зруйновані житлові будинки, постраждали клуб і школа. Відтоді для всіх мешканців села почалися важкі дні та життя в погребах: щойно було чути звук літака — всі ховалися в них.
У середині квітня лінія фронту почала стрімко наближатися, і стало ще страшніше. Мої рідні виїхали на іншу територію, більш безпечну. А я разом зі своєю сусідкою постійно переховувалася в погребі. А потім невідоме донині слово «окупація».
22 квітня 2022 року зранку з боку залізничного вокзалу в село зайшли окупанти. При вході їх зустріли наші військові — Збройні Сили України. Зі слів командира російських військ, під час заходу в село, загинули 14 його найкращих бойовиків і було багато поранених. Через це, розлючені, вони почали розстрілювати кожен будинок і підпалювати оселі. Найбільше постраждала вул. Оскільська, зазнала значних руйнувань. Після окупанти рушили на вул. Лісну — там не залишилося жодного вцілілого будинку. Лише за один день було спалено близько 50 осель. Увесь той день люди не виходили з погребів. Окупанти заходили в кожен двір, змушували людей виходити, розпитували, хто ще проживає, перевіряли паспорти та забирали телефони. Нові смартфони не повертали, а кнопкові — після перевірки інколи віддавали назад.
Зранку ми дізналися про страшну подію, що вони застрелили Лавроненка Олексія на очах у його матері. Поховали загиблого в садку. На жаль, під час окупації загинуло 10 наших односельців.
Так почалося життя в окупації.
Першими в село зайшли кадирівці та буряти, згодом оголосили обхід всіх будинків і зайшли нові війська – росгвардія. Знову перевіряли паспорти, заходили в кожну оселю, ставили запитання: чому не виїхали, де діти.
Комендатура розташувалася в будинку в одного з наших односельців. Саме там перебували зібрані рашистами документи односельців. Коли окупанти переїхали і іншу хату, люди ходили туди в пошуках своїх паспортів, вони були покинуті на вулиці як непотріб. А ось телефонів, відібраних у рубчан, вже не було.
Нова адміністрація почала викликати на допити односельців. Це були батьки, а також дідусі й бабусі тих, хто служив у Збройних Силах України. Викликали й мене. За мною приїхали на БТРі та наказали збиратися: взяти паспорт і їхати з ними. Мене привезли до клубу, де вже було багато людей — черга була дуже велика. Своєї черги я чекала майже пів дня.
У фойє клубу в усіх забрали паспорти. Виходити без супроводу забороняли — навіть до вбиральні дозволяли йти лише в супроводі солдата. Люди були налякані.
Коли підійшла моя черга, я зайшла до кабінету. Хамовитий військовий почав допит. Ставили запитання про дітей: де вони, коли я з ними востаннє спілкувалася.
Свій телефон я того вечора віднесла до сусіда, щоб зарядити. Вночі будинок згорів разом із телефоном. Він мені не повірив… Після допиту паспорти повернули й дозволили йти додому.
Я майже не ходила селом — лише до магазину по хліб. Пізніше почали збирати людей на збори, обирати «голову сільської ради». На перші збори я не пішла, була на других, де знову змушували «обирати» голову та вирішувати земельні питання. Укладали договори з фермерами, які залишилися.
Так ми жили майже 6 місяців .
Окупанти ходили вулицями з автоматами, їздили селом на танках, нишпорили по домівках. Добре пам’ятаю той безлад і хаос, які вони вчинили, коли дізналися про захоплення Лимана. На жаль, у селі знайшлися й ті «добрі» люди, які пригощали їх кавою та печивом, не соромлячись цього на очах у односельців.
Памʼятаю, як один бурят запитав мене, що це за місто. Коли я відповіла, що це село, він сказав, що хотів би тут залишитися жити. У той час село цвіло — вишні були в цвіту, було дуже красиво…
Після в село зайшли підрозділи так званої «ЛНР». Комендантом був Уваров. Вони грабували будинки, хоча обіцяли не допускати мародерства. Ці люди не лише грабували оселі, а й продавали награбоване односельцям. Продавали дешево, і, на жаль, деякі мешканці села це купували.
Згодом зайшли підрозділи «ДНР». Разом із ними прибули пожежники та розмінувальники. Вони розмістилися в будівлі будинку для людей похилого віку. 1 вересня туди прилетіло — загинули 14 осіб з так званої армії «ДНР». Після цього «патріоти» пішли допомагати розкопувати завали.
З 09 на 10 вересня з 23.00 і до 15.00 наступного дня через село рухалися колони окупантів. Я бачила, як йшла колона російської військової техніки безперервно.
Спочатку пройшла група солдатів пішки, близько 20 осіб, згодом — ще одна така ж. Сусід, який добре ставився до окупантів, запитав, куди солдати поспішають, на що вони відповіли: « Батя, если есть возможность, уезжайте, укропы совсем рядом». Згодом він так і зробив.
Під вечір я побачила трьох військових. Вони шукали собі автомобіль, хотіли забрати його в одному з дворів, але не змогли завести. Запитували дорогу на Сватове. Один із них розповідав, що вдома його вже поховали: батьки вважають його загиблим, офіційно він числиться зниклим безвісти. Говорили, що виходили через ліс, що командири їх покинули й залишили виживати самостійно.
21 вересня, у другій половині дня, я була вдома й побачила, як дорогою їде танк, попереду — троє солдатів із блакитними наліпками. Потім знову танк і солдати… І раптом я побачила наш прапор. Звісно, це була велика радість. Я вийшла з двору на вулицю, почала вітати наших хлопців. Виходили й сусіди — раділи, вітали, обіймали.
З цього часу почалося більш-менш спокійне життя. Правда у селі не було світла, газу, води — нічого.
Поряд зі мною поселився старшина. Я звернулася до нього з проханням дати дизельне паливо й бензин для генератора, щоб можна було накачати води для людей. Вони пішли назустріч і дали необхідне. З тих пір односельці, які мали свердловини, качали воду населенню. Тоді по Рубцям проживало 287 чоловік, а по Лозовому 86. Наступного дня я попросила старшину, щоб привезли хліба, бо без нього ми пробули з 10 вересня. Нам привезли 2 мішки хліба. Ото була радість! І надалі хлопці давали нам хліб . Їжу готували просто неба — я збудувала пічку, так робили майже всі. У деяких будинках збереглися печі – там готували їжу.
26 вересня в село приїхали керівник військової адміністрації та його заступники, почали централізовано на постійній основі привозити хліб. Особисто приїжджав і міський голова. Видавали гуманітарну допомогу. Оскільки на той час клуб і сільська рада були пошкоджені, а я мала порожній гараж, то почала роздавати гуманітарну допомогу людям саме звідти.
У мене поселилися наші хлопці. Відмічу, що виглядали вони доглянутими, охайними, замореними, але привітними. Вони розповідали про себе: двоє були з Житомира, двоє – з Київської області.
До села приїжджали кореспонденти з Бельгії та Польщі. Вони залишалися на ніч у мене, адже в селі майже не було де зупинитися. Саме тоді я отримала великий приємний сюрприз, приїхала моя донька, ми не бачилися 6 місяців . Памʼятаю, як іноземним гостям пояснювали, що в селі відсутнє світло, газ і вода і що комунікації не працюють. А зранку пригощали смачним сніданком, ще раз довівши, що українська гостинність є і буде! Наші військові назбирали в лісі білих грибів, ми посмажили картоплю з ними. Так, великим дружнім колом відмітили День вчителя, адже донька тривалий час працювала в освіті.
Наприкінці 2022 року гуманітарної допомоги для односельців стало значно більше: продукти харчування, будівельні матеріали, адже наближалася зима – потрібно було забивати вікна, лагодити двері, також привозили засоби особистої гігієни.
Згодом у село почали приїжджати благодійні організації. Вони привезли буржуйки, павербанки, генератори для установ – клубу, сільської ради, дитячого садка.
У 2023 році медичний корпус подарував Starlink, і діти, які залишалися в селі, змогли навчатися онлайн. Спочатку для них облаштували кімнати в клубі, а згодом – у дитячому садку. Інтернету та зв’язку не було зовсім, і саме Starlink дуже допоміг. Почала працювати амбулаторія. Окрім наших медпрацівників періодично приїздили лікарі з Києва, Харкова, Дніпра, Краматорська тощо. Також був реалізований пілотний проект «Онлайн медицина». Настрій і дух односельців підвищували українські артисти. Для мешканців села це було справжнє свято.
Нагадаємо: СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ ВІЙНИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ
