«Зоря» продовжує розповідати про загиблих лиманців – воїнів ЗСУ у більш ширшому форматі ніж повідомлення про їх героїчну загибель. Ми спілкуємося з рідними та близькими (батьками, дружинами, сестрами, братами, друзями) Героїв і створюємо більш об’ємний портрет загиблого бійця. Ніхто не буде забутим.
У такому ракурсі ми вже опублікували нариси про ярівчанина Андрія Анатолійовича Радька, лиманців Геннадія Валерійовича Позднякова та Олександра Сергійовича Кузьменка. Тепер до вашої уваги сповідь про заріччанина Ігоря Вікторовича Каракуца.
Народився Ігор у чудовому селищі Кіровськ (нині Зарічне). Селищі трударів, людей праці і землі. Родини тут заможні, бо працювали багато. Зарічне славиться навкруги своєю картоплею. Її тут вирощували на присадибних ділянках різних сортів і у різній кількості. Місцеві жителі збирали по два врожаї бульби за сезон. Тож і були заможні. Земля любить працьовитих.
Ігор виховувався у працьовитій селянській сім’ї, де батьки його залучали до всього. Він і корову вмів подоїти і картоплею та овочами займався. Словом, трудар з малку і роботи не цурався.
Батько з матір’ю мріяли, щоб Ігор закінчив вишу, бо добре вчився у місцевій школі, де опанував тракторну і шоферську справи. До речі, тільки у Зарічанській школі навчали тракторному ділу на Донеччині. Був тут свій трактор і вчитель добрий, фахівець – Леонід Захарович.
А ще Ігор залюбки брав участь у шкільному оркестрі. Він чудово грав на великому барабані на всіх торжествах селища. Його барабанний такт, був диригентом святкової ходи всього оркестру, а, значить, всього селища. Це було дуже приємно, навіть казково.
Після закінчення десятирічки пішов працювати у місцевий колгосп водієм, а потім на військову службу. Служив прикордонником, а як відомо, ця служба не з легких.
Повернувшись додому знову трудився у рідному колгоспі. Зустрів свою першу і останню любов, Ірину, – на все життя і тридцять три роки вони прожили у мирі і злагоді, щасливо. Якби не ця триклята війна.
Ми вже згадували, що Ігор працьовита людина. За три роки збудував добрячий будинок. А у 1990 році, Ірина народила господарю сина, Дмитра, помічника для нього.
Батько Ігоря теж працьовита людина, так би мовити, майстер на всі руки. Все своє життя проробив Віктор Степанович Каракуц електромонтером у місцевому відділенні ДЕТК. Старший син пішов його стежиною, а згодом і молодший син Степановича, Роман, обрав цей фах.
А далі Ірина подарувала своєму коханому красуню – донечку, Настю, у якій батько душі не чаяв. Він завжди донечку називав прикрасою будинку. Так і казав: «Ти прикраса нашого будинку».
Ігор дуже полюбляв поратися на землі. Мав своє невеличке господарство. Вирощував картопельку, моркву, капусту – багатьох сортів. Йому дуже подобалось це робити. Займався на власній пасіці бджолярством. Корисний медок та ще плюс маса задоволення від солодкої праці пасічника та ще на медоносних угіддях Тернів…
А рибалка!!! Яких він коропів на вудку ловив та ще вмів приготувати шикарну смачну юшечку і на жарьошку залишити рибки, котру уквітчував зеленню, приправами і всім іншим, що потрібно у цих випадках. І все це на лоні дивовижної лиманської природи, смачного повітря і позитивних почуттів. Здорово!
Він був у шані серед родини, друзів, колег. Одне те, що його п’ять разів обирали «хрещеним» батьком, вже говорить про величезний авторитет Ігоря у колі своїх друзів. Ніколи нікого не зобиджав і був завжди на своєму місці.
Ігор – справжній мужик. Він створив міцну сім’ю разом зі своєю коханою дружиною Іриною, збудував прекрасний дім, посадив безліч фруктових та декоративних дерев. А найголовніше, разом з дружиною виховав своїх діточок – Дмитра і Настю, які пам’ятатимуть свого таточка лише білим янголом, який віддав своє життя за їх мирне, щасливе майбутнє. А це найголовніше у житті кожної порядної людини. Ігор Вікторович – патріот своєї Незалежної, вишневої, вишиванкової і дуже, дуже свободолюбною країни – України.
Ігор Володимирович Каракуц з перших днів повномасштабного російського вторгнення вступив до лав територіальної оборони. Згодом розуміючи, друга чи навіть перша лінія захисту це не для нього . Він разом з побратимами у складі мінометного розрахунку вступив до лав Карпатської Січі, щоб безпосередньо взяти участь у визволенні Харківщини, а згодом рідної Лиманщини. Як він пишався цією подією! Він – визволитель рідного краю!
Ігор завжди був гордим тим, що родом з Донеччини, адже сонце України сходить на Донбасі. «КУЦ» (його позивний) завжди пишався своїми побратимами – лиманцями, які звільняли і оберігали всю Україну – неньку. Ці хлопці – красави. Честь і хвала!
Ігор Вікторович прожив на білому світі 55 повних років. Гідно прожив, як сказала його дружина, Ірина, був він справжнім сином, чоловіком, батьком, господарем. Ігор постійно доводив, що українська земля має справжніх патріотів. Це підтверджують його побратими та його вчинки.
На привеличезний жаль, він залишив нас 19 жовтня 2022 року, отримавши тяжкі поранення на передовій лінії фронту, захищаючи Лиманський напрямок. Ігор Каракуц віддав своє безцінне життя заради безцінному життю своєї родини і всього українського народу.
Ігор Вікторович Каракуц нагороджений, на жаль, посмертно державною нагородою – орденом «За мужність». Гідна нагорода – гідній людині, хороброму бійцю, вдячному сину, люблячому чоловіку лагідному батькові. Він цього вартий!
Слава Україні! Героям Слава!
Автор статті: Христина Лебедєва, журналіст.
