Волонтери БО БФ «Дике Поле 2022» кожні два тижні приїздять з Києва у найбільш віддалені населені пункти Донеччини. Туди, куди мало хто хоче їхати. Туди, де до лінії активних боїв залишається іноді лише кілька кілометрів. І щоразу намагаються привозити те, чого найбільше потребують люди, які змушені жити у майже зруйнованих містах та селах.
Волонтерська діяльність розпочалася одразу після початку повномасштабної війни. З безхатніх тварин, яких покинули власники.
«Коли тільки почалась повномасштабна війна, спочатку у всіх була паніка. Потім, коли я їхав на дачу, то побачив скільки тварин залишилось на вулиці. Ситуація була дуже критичною і було зрозуміло, що годувати їх ніхто не буде. Тож на дачі почав варити їм каші з сосисками й щодня, навіть під обстрілами, робив таке собі коло по Києву, щоб їх погодувати», – розповів волонтер Артур Ар’єв.
Трохи згодом, після спілкування з друзями, вирішили створити благодійний фонд, щоб підтримувати як людей, так і тварин, яким потрібна допомога. Так утворилася команда з 6 молодих людей, які вже 1.5 року їздять у найбільш постраждалі населені пункти. Це і Херсонщина, і Сумщина… Але найчастіше – Донецька область, яка постійно «стоїть перед очима».
«Чому саме Донецькі напрямок? Тому що він мені більше до душі, і ми вже сюди їздимо майже півроку, заходили одразу після деокупації Ізюма, Лимана. І те, що бачили тоді, після звільнення… що їли люди, що їли собаки, як люди збирали якісь крихти з землі, очі… Я просто не можу передати це словами. Зараз вже трохи звик, і ситуація дещо змінилась, але от чомусь саме Донеччина. Мабуть, мене зверху якось ведуть».
За словами волонтера, коли тільки почали їздити на Донецький напрямок, людей, яким потрібна була допомога, шукали самостійно. Приїжджали, заходили майже одразу після військових в деокуповані населені пункти, знаходили на місці якусь людину – «куратора», передавали все, що мали. А потім вже приїжджали з тією чи іншою гуманітарною допомогою. Так тривало приблизно рік.
Тобто, «куратор» чи «вулична», зазвичай жінка, збирала заявки, передавала і потім ми намагались ці запити якось реалізувати. Про те, що ми періодично приїжджаємо, знала місцева військова адміністрація, але вони ніколи нас не бачили. Тож знайшли номер, зателефонували нам. Потім вже ми приїхали та познайомились ближче. На даний час вони нам дають ті чи інші вулиці або населені пункти, до яких не їздять або не встигають, а ми беремо їх та допомагаємо людям».
Волонтери намагаються не просто везти якісь продукти чи засоби гігієни, а дізнатися, чого саме потребують люди. Тож люди, як потребують тієї чи іншої підтримки, можуть звернутися або до «кураторів», або до МВА, або під час роздачі гуманітарної допомоги.
«От наприклад, дівчина з Ямполя, в будинок якої за кілька днів до того прилетіла російська ракета, дуже просила фруктів… Там, у цих населених пунктах, взагалі нічого немає. Все повалене, випалене й знищене. Магазинів немає, світла немає, аптек, дерева повалені. Більшість просто живе у підвалах. Для них навіть фрукти – велика радість».
Також, за словами Артура, майже всі просять світла, бо електроенергії майже ніде немає. Волонтери намагаються привозити генератори, ліхтарики, сонячні батареї, станції. Також мешканці деокупованих та прифронтових населених пунктів часто звертаються з приводу плиток та газу. Іноді просять речі. А ще – каструлі та інший посуд, бо «все в дірках».
«Ми також намагаємось привезти щось для будівництва. Якісь молотки, лопати тощо. На відбудову. Люди намагаються самостійно щось налагоджувати, і їм потрібні інструменти. Навіть поряд з лінією фронту. Накрили дах – осколками побило, вони знову накривають. Плівку на вікнах замінюють, городи копають. Вони просто постійно щось роблять між тими обстрілами, коли можна вийти з підвалу. За великим рахунком, люди просто розуміють, що не мають вибору, бо потім буде велика біда, коли зима прийде».
Навесні жителі Лиманського району дуже просили насіння.
«Ми привозили. І нам вже скидали фото, що воно проросло. Бачили помідори, огірки. Вони навіть під обстрілами займаються городами, бо розуміють, що їсти щось треба, до них мало хто їздить, а скоро зима. Та й ми не можемо осягнути неосяжне та надати допомогу всім без виключення. Це дуже дорого. Якщо б у нас були кошти, то ми найняли б фуру, їхали й всіх забезпечували, але такого немає. Збори також вже набагато складніші. Не знаю чому, може вже просто про війну забувають у тому ж Києві. Розумієте, тут і там – це два різних виміри. Це можна тільки побачити. Тільки тоді ти розумієш, як воно є насправді. А сидячі у якомусь мирному (умовно) місті, ти нічого не побачиш та не зрозумієш. Пояснити людям, наскільки важлива допомога тим, хто живе, наприклад, у прифронтових селах Донеччини, дуже важко. Але все що є, ми пакуємо, веземо і роздаємо».
Останнім часом буває, що не вистачає коштів навіть на паливо, щоб рушити знову. В таких випадках купують за власні гроші, які заробляють. Але не їхати не можуть.
«Останній раз ми охопили 11 локацій під Ямполем, біля Сіверська, недалеко від Бахмута. Там дуже страшні умови та дуже багато роботи. Тобто ми добу їдемо, добу щось робимо на місці, ще доба потрібна для повернення. Всі чекають. У них нічого немає, ні світла, ні газу, ні води. Навіть посуду, тих самих каструль немає, бо все побито осколками, знищене. Як їх залишити?».
Під час нашої розмови ввечері 27 серпня волонтери якраз поверталися у Київ з Донеччини.
«Це і Старий Караван, і Яцківка, і Кримки, і Брусівка, І Лиман… Сьогодні було 6 таких населених пунктів. Роздавали людям продукти харчування, лопати, граблі, засоби гігієни, памперси для дітей та дорослих. Обов’язково корм для тварин, ліки, ошийники, намордники та повідці для собак. Це зараз. А так привозимо сюди пічки, «дуйчики». Зараз вони, звісно, не потрібні, бо літо. Але сьогодні були у однієї жіночці в Лимані, дивилися її котел, який не працює».
В машині крім допомоги людям завжди щонайменше тонна корму.
«Коли ми приїжджаємо до людей, то чуємо перше питання: «У вас корм є?». Всім на себе якось так… А от корм та ліки для тварин… Розумієте, люди повиїжджали та покинули своїх собак, кішок. Їх прихистили небайдужі мешканці цих населених пунктів. Хтось прихистив 40 собак, хтось… От 100 котів зараз живуть у однієї жіночки. Таких людей там багато і на всіх тварин корму не вистачає. Всі хворіють. Хоча наразі ситуація вже не така критична, як була одразу після деокупації. Іноді мені навіть не хотілось їхати, серце колотило, коли бачив в якому стані ці тварини».
За словами Артура, це одна з причин, через які люди відмовляються від евакуації навіть з тих населених пунктів, де дуже небезпечно знаходитись. Хтось не хоче залишати будинки та городи, а хтось – ось цих «маленьких друзів». Всі чекають, коли закінчиться війна.
«Знаєте, в гарячі точки не всі їдуть. Більшість їдуть в центр або велике місто, а далі – ні. А що робити тим, хто живе за містом? Тим, хто живе у віддалених населених пунктах? Нічого. Чекати. Тому ми і їдемо. Іноді лишається 1-2 км від лінії фронту. Але коли ти їдеш туди, то їдеш без зупинок, просто їдеш, бо зупинятися не можна, оскільки там можна й залишитися».
Найяскравіший та найдраматичніший спогад із волонтерської діяльності пов’язаний зі щойно деокупованим Лиманом. Тоді вони привезли допомогу, все роздали людям і коли вже збирались сідати в машину, побачили малу дитину, яка збирала якісь залишки булки в коробку, а потім побачила їх та попросила щось поїсти. У них вже просто не було нічого, бо все роздали.
«Тоді підійшов якийсь безхатько та віддав дитині те, що щойно отримав від нас».
Матеріал і фото Словʼянські відомості
