Надія Іванівна Середа все життя прожила у селі Старий Караван Лиманського району. Цей населений пункт знаходиться приблизно у 10 км від околиць Слов’янська поруч з важливою дорогою між Лиманом та Слов’янськом.
Тут мала великий будинок, вела господарство, працювала. Дорослі діти, які жили вже окремо в інших населених пунктах, часто привозили онуків до бабусі й дідуся, щоб вони могли поспілкуватися та «подихати справжнім чистим повітрям».
Все було добре, аж поки росія не вирішила «врятувати» українців.
«Так виглядає мій дім. Жити в ньому не можна. Але зараз вже трохи підлатали літню кухню, забили вікна й живемо там. Хоча буває, що періодично знову спускаємось у підвал», – розповідає жінка.
На самому початку повномасштабної війни в селі було 102 мирних мешканця. Під час окупації залишилося 8.
«Виїхати не могла. У мене велике господарство – тільки рогатої худоби 9 голів, так одна ще й отелилась. Двоє поросят, утки, гуси, кури, собаки, коти. Город посадили якраз, але то таке… На кого могла їх покинути? Сусіди поїхали, то до мене всі тварини потягнулися. Якщо корову не подоїти, що з нею буде? А коти та собаки? Я тільки двері відчиняю, а вони вже сидять всі разом, дивляться на мене, чекають їжу. Поки було що давати – годувала всіх».
Однак на якийсь час все ж довелося їхати, бо якраз на той момент у неї гостювала 6-річна онучка. Доньку, яка живе у Харкові, тільки прооперували. Тож «правдами та не правдами, але все ж таки змогла вирватися до Полтави, а там вже передала дитину мамі». Сама ж повернулася до чоловіка та господарства.
«Страшно було – це просто не передати словами. Вони ж перед тим, як зайти, гатили з усього, з чого могли бити. Ми з підвалу просто не виходили. А останнім часом, як били, то просто стояла на дворі, міцно притискалася до горіха, обіймала його, плакала та запитувала: «за що?». Били так, щоб сталася пожежа. Розумієте? Як вже зайнялося, то тільки тоді припиняли бити».
Під час чергового такого обстрілу якраз сиділи з чоловіком у підвалі. Аж раптом зрозуміли, що по них «влучили». Горів дах рідного будинку. Покликали сусіда та втрьох гасили пожежу.
А потім зайшли росіяни. Родина пережила всю окупацію у підвалі, де встановили стару буржуйку. Коли вона зламалась, то знайшли іншу…
У вересні Збройні сили України звільнили те, що залишилося від села. Потрощені будинки, знищені цілі вулиці та господарства. Світла, як зникло 17 травня, так досі й не з’явилось.
Наразі на все село – 13 людей. Це разом із тими п’ятьма, хто повернувся з евакуації, щоб хоч трохи налагодити розтрощене снарядами. Надія Іванівна з чоловіком готуються тут зимувати.
«Мріємо, щоб дали світло, бо без електроенергії взимку тут буде дуже важко. Будемо топити дровами – заявки на отримання вже подаємо. Але головне – щоб скоріше вже погнали тих гадів звідси. Щоб був мир».
Будинок Надії Іванівни – це майже повне відображення того, як сьогодні виглядає село Старий Караван. Є лише кілька тих будівель, що зазнали трохи менше руйнувань, у решти стан набагато гірший. Але люди все одно мріють повернутися додому після перемоги України та відновлення електроенергії.
Матеріал взято з сайту https://slavinfo.dn.ua
