НСЖУ ініціювала важливий проєкт
Резонансні теми лягли в основу публікацій шести прифронтових регіональних газет України, які з ініціативи Національної спілки журналістів України підготували ґрунтовні публікації в межах проєкту «Голоси України».
Публікації вийшли у газетах-учасницях ініціативи і на порталі інформаційного агентства «Українські Новини». Згодом їх буде перекладено англійською мовою й опубліковано в світових виданнях, що дозволить привернути додаткову увагу до війни в Україні.
«Ці публікації – приклад високоякісної журналістики, – наголошує голова НСЖУ Сергій Томіленко. – Ми хочемо продемонструвати, що видання з прифронтових та деокупованих територій створюють професійні матеріали, які відповідають усім світовим стандартам. Ці видання потребують підтримки, оскільки працюють, по суті, на руїнах своїх редакцій, але навіть у таких умовах їхні працівники залишаються високими професіоналами. Ми сподіваємося, що 2024 року взяти участь у подібних проєктах зможе більша кількість видань на прифронтових і деокупованих територіях».
Сергій Томіленко висловив подяку Європейському центрові свободи преси та ЗМІ (ECPMF) та МЗС Німеччини за підтримку в організації проєкту «Голоси України» і системну допомогу українським журналістам.
«Ситуація у прифронтових громадах, на жаль, погіршується, обстріли завдають дедалі більше руйнувань. Зв’язок там дуже поганий, а найчастіше – його зовсім немає, – розповідає головна редакторка «Трудової слави» з Оріхова Світлана Карпенко про життя прифронтових громад. – В цих умовах альтернатива паперовій газеті – лише чутки. Крім того, для багатьох газета – це ниточка, яка пов’язує людину із довоєнним життям, із рідним містом… Це – символ надії! Тож значення прифронтової преси важко переоцінити. Ми високо цінуємо зусилля, які докладає Спілка для збереження наших видань – якби не НСЖУ, ми не могли б виходити».
Про важливість участі в проєкті, завдяки якому в регіональної преси України з’явилася можливість продемонструвати себе світові й отримати матеріальну підтримку, говорить і головна редакторка видання «Путивльські відомості» Тетяна Каушан. «Проєкт, реалізований НСЖУ за підтримки ECPMF, має для нас величезне значення, – наголошує пані Тетяна. – Щиро вдячні за допомогу!»
«Це було страшніше, аніж у фільмі “Титанік”», – херсонська газета «Новий день»
Після підриву терористами греблі Каховського водосховища буквально на очах під водою щезали будинки і школи, цілі села й міста…
У Чорне море за перші 3 доби надійшло приблизно у 100 разів більше прісної води, ніж надходило зазвичай. Мова тут – про прісноводне цунамі, яке змітало на своєму шляху все, на що натрапляло нижче від дамби: будинки, людей, тварин…
«Вже 6 червня окуповані Олешки затопило, – розповідає жителька міста Наталія Возаловська, яка змогла врятуватися і виїхати. – Вода, дуже смердюча, з мазутом, вирувала! Човни, в які сідали люди, перекидалися. Старенькі, інваліди, що жили ближче до Дніпра, не змогли вийти, тому що вода одразу заблокувала двері їхніх будинків… Так загинула наша сусідка, яка майже не виходила з хати. І таких страшних історій купа. Багато хто ліз на горище. Хати, які були з очерету й саману, складалися одразу. Люди падали разом з горищем. Отак і пливли дахи будинків. А в Солонцях, говорять, окупанти не давали знімати з горищ людей… Крики, прохання про допомогу… Скажу так: як дивишся фільм “Титанік”, то тут було значно страшніше…»
Нині науковці дискутують, чи треба після війни відновлювати Каховську дамбу. Одні пропонують зберегти землі Великого Лугу, які відкрилися після знищення водосховища, інші твердять, що в такому разі неможливо буде організувати зрошення полів, і земля перетвориться на пустелю. Тим часом, уряд планує відновлення ГЕС, яка має стати ще потужнішою, ніж знищена.
«Тиждень життя у пеклі», – чернігівська газета «Вісник Ч»
Під час окупації Старої Басані в Чернігівській області в березні 2022 року росіяни забрали в полон з хати 45-річної Тамари Дроб’язко всіх мужчин: двох синів, 21-річного Івана і 23-річного Миколу, і чоловіка Володимира Гарбузу. Захоплені в заручники, троє цивільних з однієї родини пережили жахливі тортури у рідному, перетвореному окупантами на гетто.
У лютому росіяни обходили село: їхній БТР підірвався на міні, й окупанти думали, що замінував хтось із селян. Вони обходили хати, забираючи чоловіків. Будинки, де не відкривали, підпалювали. Затриманих довго били кулаками і прикладами, гасили об них цигарки, ламали ребра берцями і молотком, загрожували відрізати вуха. Іванові для розваги розбили голову. Ще одного хлопця на очах в інших кастрували й залишили помирати. Декого після катувань розстріляли. Двом чоловікам роздавили танком голови.
Івана, Миколу й Володимира вирішили не розстрілювати, бо один із них має очі того ж кольору, що й син убивці.
«Каже: «Біжіть!» І ми побігли. Зі зв’язаними руками… Чіплялися за сучки, падали, один одному допомагали піднятися, знову бігли, – згадує Микола. – А позаду чули свист і вибухи. То наші вже заходили в село. І росіяни втекли…»
Нині родина потроху оговтується після полону. У Івана частенько болить голова. Микола відвідував психіатра. «Він порекомендував музику слухати, – розказує Микола про поради лікаря. – Щоб повернутися до реального життя… Бо весь час ті події згадую… Іноді мариться, наче я все ще там, і нікуди ми не втекли…»
«Місто, яке “дивиться в очі путіну” і на стволи гармат окупантів вже півтора роки», – газета з Дніпра «Вісті Придніпров’я»
Нікополь – на лінії прямого вогню артилерії росіян вже більш як півтора роки. Тут день від дня відрізняється тільки тим, коли будуть обстріли: до сніданку, обіду й вечері, після них, чи просто замість них…
Але обстріли – це не єдина небезпека. По той бік пересохлого Каховського водосховища – Запорізька атомна електростанція, яку замінували окупанти.
«Сьогодні в Нікополі залишається приблизно 40 відсотків жителів. Здебільшого люди виїжджають углиб області. Також їдуть і на захід України та за кордон», – розповів голова Нікопольської районної військової адміністрації Євген Євтушенко.
Але, незважаючи ні на що, місто намагається жити так, як до війни: працюють підприємства, аптеки, магазини і ринки, курсує громадський транспорт, а в центрі навіть можна випити кави.
«Виповзти з пекла. Історія порятунку з Бахмута», – газета «Путивльські відомості» з Сумщини
Важкі бої, поранення, втрата ноги та евакуація за допомогою одних рук – те, що довелося пережити українському військовому Максиму Логвинову. Боєць з Сумської області дивом врятувався з однієї з найгарячіших точок на планеті – Бахмута. Від втрати другої ноги 34-річного військового врятували… телефон та любов мами.
«Я побував у філіалі пекла», – згадує Максим. Нечисленними світлими моментами у темряві війни для Максима були дзвінки додому. У нижній кишені камуфляжних штанів військового завжди лежав телефон – з нього він набирав маму у хвилини затишшя. Того разу все одразу пішло не так – обстріли посилились, і він не встиг подзвонити мамі.
Надаючи допомогу пораненим, одразу й не помітив свист міни. Потім – вибух в окопі поряд із ним, важкий гул в голові, спалах вогню і контузія. Металеві уламки міни збили хлопця з ніг. Голову врятував тактичний шолом. Уламки пройшлись також по ребрах та ногах. Права була вся в крові… Ліва – теж поранена, але вціліла. Основний удар на себе прийняв телефон, який Максим не виклав, бо сподівався ще почути рідний голос.
…Нині головна мета чоловіка – пройти протезування, стати на дві ноги та наново навчитися ходити.
«Місто миру з вікнами на війну: Прифронтовий Мирноград на сході України став прихистком для тисяч біженців», – мирноградська газета «Рідне місто»
Шахтарське місто Мирноград на Донеччині з лютого 2022 року стало одним із центрів тяжіння для тисяч вимушених переселенців з Авдіївки, Бахмута, Маріуполя, Очеретиного, Курахового, Часового Яру, Кераміка, Курдюмівки. Наразі у місті проживає понад 1500 біженців з лінії фронту. Всі вони потребують житла, захисту та підтримки.
При цьому Мирноградська громада системно зазнає обстрілів та руйнувань інфраструктури. Тут часто відсутні світло, інтернет та мобільних зв’язок, місяцями через наслідки бойових дій відсутнє централізоване водопостачання.
Модель прийому біженців у Мирнограді складається з великої кількості пунктів, але головні – це налагоджена транспортна логістика прийому людей, наявність цілодобово працюючої команди з прийому, надання гарячої їжі та напоїв, робота психологів і медиків, перша медична допомога та госпіталізація, реєстрація усіх прибулих, розселення у Мирнограді або облаштування у місцях перепочинку, надання одягу та засобів гігієни, допомога у відновленні втрачених документів, гаряча лінія для розшуку зниклих родичів, допомога у відновленні соціальних виплат і пенсій, надання гуманітарної допомоги, допомога у працевлаштуванні та сприяння у пошуку орендованого житла на тривалий час.
«Білий танець для коханого: Українська волонтерка, що втратила ногу під обстрілом, вчиться ходити заради чоловіка», – оріхівська газета «Трудова слава» Запорізької області
Їй хочеться йти легко, не замислюючись над кількістю кроків. Але Наталя Лічман рахує кожен. І радіє, коли може зробити додатковий, хоча й не спішно. Після поранення нога схудла, і протез почав дошкуляти. Тож жінка чекає на новий, зручніший, який уже виготовляють. А поки Наталя, що вижила під час смертоносного обстрілу, намагається збудувати нове життя.
47-річна жінка працювала у соціальній службі громади Оріхова – міста в 10 кілометрах від лінії фронту. В гуманітарному штабі, який розташовувався в одній з оріхівських шкіл, вона разом з іншими волонтерами отримувала продукти й хліб та далі роздавала їх людям похилого віку.
Того ранку роботу волонтерів перервав жахливий вибух та вогняний шквал, що піднявся за ним. Гуманітарний штаб опинився під ракетним обстрілом росіян. Робітник з відділу обслуговування загинув на місці, ще двох жінок поранило. Наталя отримала важку вибухову травму. Вона отямилась із відірваною ступнею та численними осколковими пораненнями. Лікарям довелося госпіталізувати не лише Наталю, а й її 13-річного сина, який через пережите переніс важку психологічну травму.
Жінка ще й досі оговтується від пережитого пекла. Іноді довго плаче. Але більшість часу намагається бути активною та знову вчиться ходити. Видужати Наталі допомагає її чоловік Олександр.
«Ми з чоловіком живемо разом вже 28 років. І в мене була мрія станцювати на нашому ювілеї. Тож це було для мене великою мотивацією, щоб знову стати на ноги», – всміхається жінка.
Нагадаємо, світло переможе темряву, добро переможе зло, – новорічне вітання НСЖУ.
