Репортаж: у прифронтових сусідів
Село Студенок на Ізюмщині поступово відновлюється після пожежі, що сталася у вересні 2024 року. Вогонь знищив понад 300 будівель, включаючи житлові будинки та випалив близько 1620 гектарів лісу.
Журналіст газети «Обрії Ізюмщини» відвідав Студенок, аби дізнатися, як живе населений пункт сьогодні. Ми поспілкувалися зі старостою громади Сергієм Коханом, який провів нам екскурсію селом та розповів багато цікавого.
– Як для вас почалося повномасштабне вторгнення?
– Мабуть, як і всі, ми почули вибухи прильотів у Краматорськ. Перші дії та відчуття – це не розуміння, що робити, за що хапатися і що рятувати. А найперше – це ми разом із друзями поїхали до Ізюмського ТЦК. Там теж ще ніхто нічого не розумів. Але ми дізналися, де знаходиться тероборона і відправилися туди. Це було у перші дні березня.
Ситуація була критична. Не було нічого – ані боєприпасів, ані харчів, ані елементарного паперу для написання заяв. Один листок формату А4 ділили на чотири частини і писали заяви. Як фермер, я розумів, що можу чимось у даній ситуації зарадити.
Звернувся до наших місцевих активістів. Почали збирати продукти, гроші на медицину. Навіть не очікував на таку реакцію від місцевих. За лічені хвилини майже кожне подвір’я зібрало велику кількість провізії. Возили продукти і воду допоки це було можливо, навіть
коли переправи вже не було.
Також допомагав з розселенням бійців.
І так було десь до 27 березня, коли ворог зайшов у Яремівку. Наші хлопці довго тримали оборону. Але першого червня Студенок було окуповано. Мости було підірвано 17 березня. Єдине сполучення було через Святогірськ. Люди зі Студенка масово виїздили, доки була така можливість. На жаль, з Яремівки виїхати не вдалося практично нікому, бо не встигли до того, що було підірвано міст. Деякий час була можливість передавати у Яремівку продукти і медикаменти човнами, але з 27 березня і цієї можливості не стало.
На жаль, у той період загинули троє наших земляків – двоє з Барвінкового і один з Капитолівки.
27 березня я також з родиною виїхав з села. Наш будинок знаходився на видноті.
Розуміючи чий він, рашисти могли вдарити по ньому в першу чергу. Саме так і трапилося – був один прямий вистріл з танка і п’ять влучань на ділянці загалом.
– Що відбувалося на території громади під час окупації?
– На момент окупації у Студенку лишалося близько п’ятдесяти чоловік. Дехто повернувся у село під час окупації. Чим мотивувалися ці люди мені не відомо. Але знаю, що не схвалюю їхні дії. Грабувати людські обійстя і вивозити цінності допомагали деякі місцеві мешканці. Когось зараз судять, хтось переховується. Допомагали вони організовано. Свідки розповідали, що майно звозили мотоблоками. Побутову техніку, матраци, килими та інші
цінності. Але були й ті, хто допомагав нашим захисникам, переховуючи їх у себе в домівках.
– Яка доля самопроголошеного керівника громади?
– На жаль, йому дали тільки умовний термін. Наразі він проживає у селі з матір’ю. Отримує гуманітарну допомогу, веде господарство. Мешканці цією ситуацією обурені.
Але ми гуманне суспільство і вчиняти самосуд чи ще якісь неправомірні дії не можемо.
– Алея Слави. Чия була ідея та ініціатива її створення?
– На жаль, ми маємо таку алею, бо сталася ця страшна війна. Хотілося б, щоб такого не було в історії нашої країни.
Коли ми повернулися до села, то знаходили рештки загиблих. Спочатку звісно було не зрозуміло хто це саме. Але після ексгумації та судмедекспертизи стало відомо, що це бійці батальйону Кульчицького, котрі вважалися зниклими безвісти. На жаль, окупанти навіть тіла загиблих використовували у своїх чорних цілях. Чи-то для хизування перед своїм народом, чи-то для залякування українців, вони звезли тіла чотирьох загиблих бійців до одного подвір’я і довгий час не дозволяли місцевим їх поховати. Приїздили
знімали сюжети і таке інше. А вже пізніше, влітку, люди змогли їх поховати. Нормальним людям цього не зрозуміти. Бо українська сторона збирає рештки загиблих ворогів, хоча б з метою обміну.
Алея Слави – це необхідність. Не розумію, коли про такі справи говорять «не на часі». Так, неправильно сьогодні вкладати в це великі кошти. Можна зробити просто. Але, вшановувати пам’ять необхідно. У створення нашої Алеї ми не вклали жодної копійки з
бюджету. Це ініціатива місцевих. Вони багато чого самі зробили. Підприємці відгукнулися і допомогли створити меморіал та Алею.
А почалося все з історії Олександра Піскунова. В 2014 році він воював підпозивним «Донбас», а в батальйоні Кульчицького він був під позивним «Меч». Першого червня, коли наші хлопці відступали, на краю лісу зав’язався бій.
Олександр був поранений в плече і ногу, маючи кулемет, повідомив побратимам, що буде триматися до останнього. Близько години тривав бій, потім наші закидали ту місцину мінами і все затихло. Дружина Олександра, теж військова, довгий час наполегливо шукала його рештки. Вона була впевнена, що він десь тут і вона зможе його знайти, аби гідно поховати. Пошуки тривали довго, привозили водолазів, опитували місцевих. І от один з місцевих згадав, що чув розмову окупантів про те як вони «ховали укропа, котрий гідно тримався». Він показав місце, де це було. І, дійсно, там було знайдено рештки Олександра.
Дружина його впізнала по металевій пластині у ключиці. На тому місці було поставлено хрест, але Вікторія хотіла ознаменувати місце козацьким хрестом. Запросили скульптора В’ячеслава Гутирю, аби він виготовив хрест. У тій частині лісу, де знайшли Олександра,
місцевість болотяна. До того ж вирішили, що пам’ять про наших хлопців має бути на видноті, а не у лісі, де ніхто цього не бачитиме. Пам’ятний хрест за ескізом друга нашого скульптора, В’ячеслав Володимирович виготовив безкоштовно. Цей меморіал і став основою Алеї Слави.
– Українська православна церква у Студенку?
– Товариш Олександра Піскунова, Дмитро, будучи військовим капеланом, приїхав освятити цей хрест. Я поспілкувався з ним про те, що громада хоче доєднатися до Української православної церкви. Завдяки його підтримці, ми громадою вже подали та зареєстрували в адміністрації Голови ХОВА Синєгубова пакет документів на реєстрацію православної української церкви, першої на Ізюмщині.
Це необхідність, яку треба втілювати. Особливо в Ізюмі, де і сьогодні повно прихильників «руського міру», через який український народ має стільки біди. Якби ми стовідсотково були сильною здоровою нацією, то не було б цієї війни.
– Як сьогодні живе громада? Чи доступний зв’язок та інформація?
– Громадою ми створили безпечний простір. Тут є комфортні умови для перебування дітей. Важливо дати дітям можливість спілкуватися, розвиватися, аби не втратитипідростаюче покоління.
У підвалі було волого і брудно, особливо після перебування там рашистів. За сприянням волонтерів та меценатів, ми зробили тут ремонт. Було закуплено будівельні матеріали, меблі та інші необхідні речі. Ремонт робити місцеві мешканці, а також приїздили допомагати спеціалісти з Харкова. До речі, харківська організація «Волонтерська.ua» нас активно підтримує, надаючи різноманітну допомогу та допомагаючи знаходити меценатів. Був один випадок, коли одна меценатка, допомогла із закупівлею меблів та іграшок для дітей, котрі на час ремонта зберігалися у сільській раді.
Під час пожежі все це майно згоріло. Дізнавшись про це, вона закупила усі ті речі наново.
Ми дуже вдячні такій небайдужості людей. Сьогодні ми маємо комфортне місце для перебування наших дітей.
До нас приїздять волонтери, артисти, психологи. Вони надають різноманітну допомогу та психологічну підтримку.
У селі працюють чотири крамниці та кафе. Ми майже повністю відновили провідний інтернет. Люди мають повний доступ до інформації.
– Розкажіть, будь ласка, про пожежу, котра сталася у Студенку.
– Коли ми отримали інформацію про те, що масштабна пожежа, котра розгорнулася в Оскільській громаді, буквально за пару годин досягне Студенка, одразу взялися до активних дій. Було зібрано усе чоловіче населення з лопатами та відрами, аби створювати
перепони для вогню. До нас долучилася пожежна техніка. Паралельно тривала евакуація населення, зокрема, літних людей та родин з дітьми. Та коли пожежа наблизилася, з’явилася нова проблема. Почали детонувати боєкомплекти, які знаходились у лісі. Тоді було прийнято рішення про евакуацію абсолютно усіх. Ми сподівалися, що наш ставок нас врятує, але пожежа поширилася усюди. Було організовано автобуси. А на місцях тимчасового перебування людей, розгорнули гуманітарні штаби, куди підвозили продукти та необхідні речі. До процесу долучилися усі – і керівництво області та району, і волонтери, і прості мешканці.
Після того, коли припинилися вибухи, трохи притих вітер, почали гасіння пожежі.
На щастя, з людей ніхто серйозно не постраждав. Вогонь повністю знищив 121 будинок.
Ці помешкання не підлягають відновленню. Пошкоджено 300 домоволодінь. З тих, хто проживав на момент пожежі у селі, 61 родина, залишилася без домівки. Ці люди переселилися до вцілілих будинків. Важливим кроком було те, аби цю подію прирахували до тих, котрі спричинені діями ворога. Є достатньо доказів цього. Це важливо тому, що в такому випадку постраждалі люди можуть звернутися до держави за компенсацією в рамках програми «єВідновлення». Вже більшість людей отримали сертифікати. Окрім страшного факту того, що ми втратили багато будників, людського житла, дуже засмучує те, що пожежа знищила більше 5 тисяч гектарів лісу. Село Студенок завжди було мальовничим, люди любили, плекали і оберігали місцеву природу. Сюди приїздили люди відпочивати, збирати гриби. Ліс давав нам не тільки кисень, а й життя. На відновлення лісу потрібні великі фінансові та людські ресурси.
Поспілкувавшись з Сергієм Коханом, ми дізналися багато цікавого про те, як живе Студенецька громада. Вражає ставлення очільника до своїх людей. Під час спілкування він постійно виказував турботу та небайдужість до мешканців. Особливо зазначив, що жодна родина не живе сьогодні у помешканні без опалення чи вікон. Навіть постраждалі фермери вже відновили свою діяльність. А сам тим часом живе у дивом вцілілій літній кухні, котру відновив, коли повернувся до села у 2022 році. Такий приклад відданості громаді надихає та дарує віру в те, що село відновиться в повному обсязі.
Костянтин ГРИГОРЕНКО.
Фото автора.
Нагадаємо: Українські сили вперше провели бій на Харківщині виключно дронами
