8 липня поточного року стало, дійсно, чорним понеділком для нашої столиці та й всієї України. Всю ніч тривога, посилена тривога. Вранці трішки стихло, я навіть встиг о 9-й взяти участь в онлайн-тренінгу ІНСТИТУТУ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПРЕСИ ТА ІНФОРМАЦІЇ , але тільки привітався зі своїм куратором Ангеліною Солдатенко, як вимкнули світло. І знову тривога, знову посилена. Мені телефонують з інших куточків Києва земляки про вибухи , котрі вони чують. Волею долі я і дружина проживаємо нині у столичному Шевченківському районі, а саме на Сирці, вже два роки. Всякого бувало і вибухи, і задимлення від пожеж, і проведення ночей з онучкою у метро. Але такого…
При перших вибухах ми скористалися правилом «двох стін». Десь з годину сиділи у коридорі: я , дружина, тесть. І тут бух-бух, а потім бабах!!! Двері , як вітром здуло і балконе скло. Навіть дружину зачепило дверима. Перша думка, що щось потрапило у наш будинок. На щастя, це була вибухова хвиля. Але таке враження , що вибух відбувся поруч. Визирнув з балкону на подвір’я – тучі пилу , диму і люди біжать , хто куди. Вийшов на вулицю – все усипано склом і люди біжать у напрямку сусіднього будинку. Я за ними. Знайома продавчиня зі сльозами каже: будинок знесло і рукою показала напрямок. Я туди. Через два будинки… матір Божа… Це сталося десь о пів на одинадцяту.
Пил, дим, скло, повалені дерева, сирени рятувальних, поліцейських, медичних машин. Я побачив на власні очі, як сміливо діють рятувальники. Вони на ходу спилювали дерева, пробиваючись до пошкодженого будинку на вулиці Сальського,19, де був дитячий майданчик, на котрому частенько я грався з онучкою. Це напроти моєї вулиці братів Молокових. Хлопці діяли вміло, злагоджено, сміливо. Понаїхало чимало потужної техніки: автокрани «Силачі», екскаватори, грейдери. Одразу жителі будинків, котрі зачепила потужна вибухова хвиля самостійно почали прибирати скло, уламки від балконів, вікон , дверей. А потім почала прибувати волонтерська молодь. Швидкі юнаки і дівчата миттю стали ланцюгами і передавали з рук у руки весь непотріб, котрий приніс вибух. Діяли до того злагоджено, що я був у захваті. Потім почали завозити питну воду, їжу, мішки, рукавички, поліетиленову плівку. Все робилося швидко, але чітко. Я теж взяв у участь у цьому ланцюжку. На власні очі бачив, як рятувальники виносили поранених з – під завалів, як заспокоювали їх, але стрес був неймовірний. Крики, стогін, плач. На жаль, тут загинуло 13 осіб: п’ятеро дітей та 8 дорослих. Це найбільша втрата людей при ракетних удар у житлові будинки Києва з початку повномасштабної війни.
Поруч розтрощена школа, дитячий садочок і з десяток багатоповерхівок, як -то кажуть, без вікон та дверей. А люди працювали без зупину. Рятувальники розгрібали завали, потужні вантажівки вивозили непотріб, пожежні гасили полум’я з будинків та змивали багнюку, а люди згрібали у мішки цю багнюку. Мене вразила енергійність та впевненість цих людей.
Вже о 16-й годині територія враженої уламками рашистської ракети мала інший вигляд. Всю ніч рятувальники розбирали завали, вивозили всі бетонні уламки знаходили і , на жаль, нові жертви дітей та дорослих.
Мене також вразило й те, що у цей день путін приймав у кремлі індійського прем’єр – міністра. Обіймалися, орденами брязчали, а посольство Індії у Києві всього у кількох сотнях метрів від цих жахливих подій. А якби туди потрапила ракета або уламки долетіли? Чи чмокався тоді б індус з цим тираном?
У цей день від російського теракту постраждали 8 районів столиці із 10. А пряме влучання російської ракети у дитячу Всеукраїнську дитячу лікарню «Охмадит», приголомшило весь світ…
Сьогодні я бачив і чув київського міського голову Віталія Кличка, який спілкувався з жителями цих будинків. Він запевнив, що діє експертна комісія, котра і вирішить подальшу долю пошкодженої, я б сказав, занадто пошкодженої п’ятиповерхівки. Всім постраждалим у цьому жахливому випадку надана і надаватиметься вся необхідна допомога.
Важко втрачати житло. 7 листопада 2022 року моя власна квартира була сильно пошкоджена. Але головне – життя.
Особисто ми з родиною важко пережили і переживаємо ці моменти життя. Мить – і тебе не має. Але водночас пишаємося своїм незламним українським народом, який виявляє мужність, непохитність, єдність, прямуючи вірним курсом – до Перемоги.
Олександр ПАСІЧНИК, головний редактор газети «Зоря» м. Лиман, Донецької області.
