Колишній військовослужбовець Володимир Чумак з рідними мешкав у чотириповерхівці у північній частині Лимана. Ще у радянські часи його батьки отримали тут квартиру: це була “трьошка” площею понад 80 квадратних метрів. Зараз тут ніхто не живе — всі 24 квартири понад півтора року стоять порожні. Бо коли російська армія на початку травня 2022 окупувала Лиман, до будинку, де крім Володимира жила ще одна сім’я українського бійця, під’їхав ворожий танк і стріляв у нього в упор. Журналістка Свої Ганна Курцановська зустрілася з Володимиром у Лимані, біля цього розстріляного російським танком будинку і дізналася як нині живе чоловік.
Нагадаємо: Життя віддане життям. Ігор Каракуц. Посмертно…
Жив у Краматорську, але з початком війни повернувся до Лиману
Володимир народився і жив у Лимані, тут ходив у дитячий садок, а згодом в школу №3. Після закінчення 11 класу, це було у 2004 році, переїхав до Краматорська — навчався на економіста в Донбаській державній машинобудівній академії. І залишився там — працевлаштувався і облаштовував життя. Але після початку російської агресії проти України, у 2014, повернувся до Лимана.
“Мій старший брат з першого дня пішов воювати. У 2014 році він з побратимами у складі батальйону “Артемівськ” звільняв Лиман. А я приєднався до війська у жовтні 2016. Був на посаді водія в 54-й окремій механізованій бригаді. Наша позиція була на Світлодарській дузі”, — розповідає Володимир.
Перший раз Володимира комісували влітку 2018 за станом здоров’я. Лікарі діагностували у нього геморагічний васкуліт, який дав ускладнення на нирки. Чумак через це отримав III групу інвалідності. Відтоді чоловік на гормональних препаратах, які тепер потрібно приймати довічно.
Другий контракт і повномасштабне вторгнення
У лютому 2020 Володимир Чумак створив і очолив громадську організацію “Спілка воїнів АТО та ООС Лиманщини”.
“Намагалися від місцевої влади отримати землю для військовослужбовців. Але, на жаль, через бюрократію в нашій країні нам це зробити так і не вдалося. Зараз всі хлопці, які були у складі організації, на фронті”.
Навесні 2021 року Володимир знову підписав контракт з тією ж бригадою, щоб відновити свої навички. Каже, коли сусідня держава почала стягувати війська до кордону, він розумів — це не просто навчання, як всі тоді казали.
“І знову водієм, в тому ж підрозділі. Хоч я був водієм у підрозділі, та міг працювати з гарматою та іншою зброєю. Повномасштабну війну я з побратимами зустрів у Мар’їнці на Донеччині”.
У будинку жили працівники колгоспу
Будинок, де Володимир з мамою та бабусею мешкав до вторгнення, був нетиповим для Лиману — 4 поверхи, два під’їзди та 24 квартири. За словами Володимира, всі, хто тут мешкав, отримали житло за часів радянської влади від колгоспу імені Леніна. Він знаходився неподалік від будинку, за 100 метрів. Планувалося, що поруч будуть зведені ще кілька подібних будинків. Але план будівництва так і залишився на папері.
“У кожній родині хтось працював у цьому колгоспі. З нашої — батько. Нам дали квартиру на третьому поверсі. Спочатку жили там своєю родиною, потім з Тельманівського району на початку 2000-х забрали бабусю з дідусем”.
“Добрі люди” “здали”, і розтягали все майно
Володимир каже, у травні 2022-го, під час окупації, до будинку під’їхав російський танк. Зупинився за десять метрів і почав його обстрілювати.
“Я припускаю, що “добрі люди” “злили” інформацію, що саме в цьому будинку жили військовослужбовці. І танк розстріляв будинок цілеспрямовано. Добре, що на той час тут вже ніхто не жив, всі сусіди виїхали. Тому обійшлося без поранених та загиблих”.
У жодній квартирі не залишилося нічого цінного — все, що не встигли вивезти російські солдати, розтягли по своїх домівках місцеві мародери. Володимир каже, що навіть доходило до бійок — хто візьме пральну машину, а хто великий телевізор.
Мама не могла щодня бачити розбите росіянами місто
Рідні Володимира — 64-річна мати з бабусею, якій зараз вже 86, виїхали з Лиману ще в березні. Оселилися в модульному містечку у Львові, де і досі живуть. Каже, що не міг ризикувати життям найдорожчих людей, бо знав — коли росіяни окупують Лиман, то в першу чергу будуть вишукувати родини українських військовослужбовців — колишніх і чинних. Володимиру найважче було пояснити бабусі, чому їй треба зібрати необхідні речі, залишити рідну домівку і невідомо куди й на скільки їхати.
“Після деокупації, у грудні 2022, вони приїжджали в Лиман. Бабусю брати не стали, навіщо їй зайвий раз “рвати серце”. А ось маму я звозив до нашого будинку. Звісно, вона плакала. Дивилася, на нього і плакала. У цій квартирі — все життя моєї мами, вона згадувала, як там робила ремонт, як купувала меблі, як облаштовувала все для комфортного життя. Мама подивилася на те, що росіяни зробили з рідним містом і сказала, що не готова це бачити щодня. Ще деякий час вона з бабусею тут побула, в Лимані, жили у знайомих, і потім повернулися до Львова. Мама, щоб відволіктися, ходить у волонтерський центр: разом з іншими жінками печуть пиріжки, ліплять вареники і передають хлопцям на фронт”.
Проблему з житлом вирішуватиму після перемоги
Володимир вже вдруге комісований: в середині березня 2022 хвороба знову загострилася.
“Мене спочатку повезли до нашого шпиталю, потім транспортували до Дніпра, а звідти — до Вінниці. Там вже почали обстеження, брати купу аналізів. Запам’яталося, як один з лікарів запитав — чому я з такою хворобою взагалі пішов на війну. А потім подивився в документи, а там адреса проживання. Лікар вдруге здивувався і був приємно вражений, що я саме з Донеччини”.
Володимир Чумак зараз живе в Лимані. Одразу ж після деокупації міста зібрав усі документи, аби отримати компенсацію за зруйноване житло, і відніс їх до Лиманського ЦНАПу. Їх прийняли, і поки ніяких зрушень немає.
“Про відбудову не йдеться, це не доцільно, бо Лиман — прифронтове місто. Ми постійно чуємо вибухи та як працює артилерія, адже від Лиману до Кремінної, де зараз тривають запеклі бої, відстань приблизно 10 кілометрів. Тому це питання я відклав до закінчення війни”.
Ганна Куцановська, журналіст Свої.City
