Вірш “Свіча пам’яті” Мили Василенко (м. Лиман), присвячений вшануванню пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років і масових голодів 1921-1923 та 1946-1947 років. Через літературну творчість ми повинні закарбувати в народній пам’яті цю страшну трагедію українського народу, та передати цю пам’ять наступному поколінню.
«Свічка пам’яті»
Сонце з’ явилося , й день розпочато,
Сили немає із ліжка вставати.
Стіл не накритий, ні крихти на ньому,
Губи смакують знов сльози солоні.
Зникла матуся, вже два дні по тому,
В пошуках їжі пішла вона з дому.
Хустку останню, що тата дарунок,
Хтіла зміняти на мій порятунок.
Тиша холодна весь дім охопила,
З вікон виднілася діда могила.
Свічку із воску, мов скарб хоронила,
Лячно було, вона полум’ям гріла.
В кожнім дворі гостювалося лихо,
Привиди – люди, хтось пада, хтось диха.
Очі з бажанням тільки поїсти,
Сили пішли на кінець, треба сісти…
Смак лободи та акації цвіту,
Дівчинку, свічкою в хаті зігріту,
Згадую кожного разу й молю,
Пам’ яті свічку коли я палю…
Нагадаємо, презентація вірша «Рідна мова» поетеси з Лимана Мили Василенко.
