Від села Зарічне, Лиманського району на Донеччині, до лінії фронту 5 кілометрів. Тут немає дітей, їх разом з батьками евакуювали. Більшість домівок у селі зруйнували під час боїв, а частина села знищена. Дев’ятого серпня 2023 росіяни скинули на Зарічне авіабомбу. Вона впала на будинок Гончарових. У одній з кімнат спали дві літні жінки — 73-річна Любов Панфілова та 67-річна Любов Москальова. Рятівники не одразу змогли знайти їхні рештки. Журналістка Свої Ганна Курцановська зустрілася з Людмилою Гончаровою біля дому, де загинула її мама і сусідка. Чому вижила Людмила? Бо того дня за пів години до авіаудару пішла у гості.
Нагадаємо, Лариса Пучкова: остання бібліотека Лимана. Інтервʼю для Свої.City (відео).
Це був дім нашої мрії, ми будували його всією родиною
Людмилі 52 роки. Вона народилася у Зарічному, тут навчалася в школі. Після закінчення школи вступила до Харківського залізничного технікуму, де вчилася на бухгалтера. У 1989 році Людмила вийшла заміж. Разом з чоловіком Миколою вони почали будувати власний дім.
“Нам як молодій родині селищна рада виділила земельну ділянку площею 15 соток під будівництво. Вже згодом ми взяли ще пустир поруч, і загалом вийшло 45. Майже навпроти хата моїх батьків.
Будинок був з дерева, площа 9х14 метрів, потім обмазали його глиною та обклали цеглою. В ньому було дуже тепло і затишно”.
Будівництво почали у 1990-му, а оселилися через 3 роки. Доньці Людмили тоді було 3,5 роки, а згодом у подружжя народився син Ігор. Подружжя потроху розбудовувалося: засадили ділянку фруктовими деревами — яблунями, абрикосами, сливами, збудували гараж. Ще була теплиця, де вирощували огірки, томати, баклажани, капусту, а на городі — картоплю.
“Коли батька не стало, забрала матір до себе, бо вона перенесла п’ять інсультів і потребувала догляду. Вона ходила, розмовляла, але повноцінно обслуговувати себе не могла”.
Через наше село виїздили люди з Луганщини — рятувалися від російської армії
24 лютого 2022 року Людмила була вдома. Зранку подзвонив син зі словами: “Мама, почалася війна!”. А через дві години він вже був з іншими добровольцями на блокпосту в місцевій теробороні. Жінка каже, до повномасштабної війни син викладав у одній зі шкіл Лимана кілька дисциплін — “Дизайн і технологія”, “Музичне мистецтво” та “Захист України”. А ще вів позакласний гурток “Джура”.
“А ми залишалися вдома, у нас було більш-менш спокійно. Через наше село від російської армії тікали люди з Луганщини, більшість взагалі без сумок. Хтось залишався жити у нашому селі. Пам’ятаю родину — чоловік з дружиною з Попасної, оселилися в Зарічному на сусідній вулиці. На жаль, коли село вперше обстріляли, вони загинули… Я тоді в магазині в Лимані працювала, ми навіть не встигали товар з машини викладати, люди всі продукти скуповували. В один з таких днів побачила чоловіка, який тримав дитину на руках. Обидва брудні, у чоловіка руки трусяться. Вони з Сєвєродонецька чи з Лисичанська. Розповідав, що ледве втекли з-під “Градів”, головне, що залишилися живими. Важко було в очі тим людям дивитися, бо вони залишилися без нічого. Та ми тоді навіть і уявити не могли, що скоро й самим доведеться залишати все і їхати, рятуючи власне життя”.
Після сильного обстрілу за 10 хвилин зібрали речі й поїхали
Коли російська армія почала підходити все ближче до Лиману і населених пунктів навколо, а звуки обстрілів лунали ближче, син Людмили наполіг на тому, що треба їхати із села. Жінка зізнається, до останнього ніхто не хотів кидати рідну домівку, бо були впевнені, що російська армія в село не зайде.
“Чоловік уперся — не поїду. Мама моя теж. Ну, я не знала, як це все кинути і їхати у невідомість. Син сказав, що в селі є “ждуни” і вони знають, хто підтримує Україну. Тож коли сюди зайдуть російські солдати, всіх патріотів одразу “здадуть”. Але сину тоді так і не вдалося нас вмовити.
Ключі віддали сусідці Любі. Пощастило, що синові вдалося знайти таксиста, який вивіз на до Лимана. Заночували в будинку дочки, який вона з чоловіком придбали незадовго до повномасштабного вторгнення, а наступного дня поїхали в Дніпропетровську область. Три дні прожили в пансіонаті в місті Новомосковськ. Там стільки переселенців було, навіть наші, з Лиману. Потім перебралися в село Покровське Нікопольського району, де прожили до середини листопада”.
У нашому будинку жили росіяни й буряти: одні все пограбували, другі навпаки — господарювали
Після деокупації Лиманської громади повернулися додому. За словами Людмили, в Зарічному було неспокійно, тому вони оселилися в Лимані. Добре, що донька з чоловіком хоч і почали ремонт у будинку, та не встигли розібрати піч і провести газ. А в грудні Людмила з мамою перебралися в рідне село.
“Сусіди, які залишалися під час окупації, розповіли, що в нашому будинку спочатку жили російські солдати. Те, що могли з цінного, все повиносили, залишили лише холодильник. І то тільки тому, що його неможливо було винести з кухні. А після них оселилися буряти. Ті виявилися хазяйновитими: навели порядок в саду, обклали квітники цеглою.
У мене склалося враження, що вони сподівалися затриматися тут надовго або навіть назавжди. Ми будинок відремонтували, добре, що в сараї були старі вікна, замінили ними вибиті пластикові. Купили генератор, бо від початку бойових дій в селі немає електрики. До речі, і зараз теж, тобто вже майже 2 роки. Чоловік їздив на роботу в Лиман, він і зараз продовжує працювати на залізниці, а я займалася домашніми справами й доглядала за мамою. В селі стало спокійніше. Навесні 2023 посадили город, крім картоплі, капусти, цибулі ще полуницю, купили нові фруктові дерева, кущі малини, а також насіяли квітів”.
Мама з сусідкою заснули в той серпневий день і вже не прокинулися
Людмила чекала, коли в саду почнуть розквітати її улюблені айстри. Але цього не сталося… 9 серпня 2023 — цей день поділив життя родини на “до” і “після”. Людмила згадує, того дня чоловік хотів залишися в Зарічному, але вона його вмовила заночувати в Лимані, бо звідти вранці швидше дістатися на роботу.
“Зі мною й мамою ще жила сусідка Люба. У її будинку не було опалення, тож коли ми повернулися, забрали її до себе. Так вона і залишилася з нами, бо разом спокійніше і веселіше. Того дня було дуже спекотно, і мама з сусідкою десь о четвертій дня лягли відпочивати. Через пів години зазирнула в спальню, вони спали, а я вирішила навідатися до сусідки. Побула там 10 хвилин і вже зібралася йти, як донька сусідки каже: “Тітко Людо, ну, посидьте ще, давайте ще поспілкуємося”. І за розмовами минуло ще хвилин двадцять. А коли вирішила все ж таки йти додому, пролунав потужний вибух”.
Людмила не пам’ятає, як дійшла додому. Замість будинку — суцільні руїни. Від побаченого жінка почала голосно кричати. На місце трагедії прибули рятувальники і поліцейські. Рятувальники майже одразу знайшли обгоріле тіло сусідки на тому місці, де раніше була кухня. А матір Людмили шукали понад 2 години. Стареньку завалило в ліжку цегляною стіною.
“Я все думаю, що Бог і мене, і чоловіка врятував. Напередодні я наполягала, щоб Микола не їздив з роботи в Зарічне і назад, а залишався кілька днів у Лимані. Якби він був у селі, то того дня скоріш за все теж відпочивав би, а я б не пішла до сусідки. Ось зараз згадую той день: я перед виходом зазирнула у кімнату матері, навіть думала розбудити її, щоб разом сходити в магазин, купити морозиво. Мама дуже любила морозиво, особливо в спеку, яка була в той день”.
Згоріло все наше щасливе життя
Через пів години після авіаудару росіяни обстріляли Зарічне з мінометів. Людмила з чоловіком сюди періодично приїздять — поспілкуватися з сусідами, подивитися на залишки від щасливого життя.
Людмила каже, вони з чоловіком і досі не можуть оговтатися після такої страшної загибелі рідної людини. Приходять час від часу на місце, останніх хвилин життя мами і сусідки Люби.
“Час не лікує зовсім, біль трохи притупляється з часом. Дивлюсь на це все і розумію, що життя не повернеш, та й більше нічого не буде… Тут зараз розкидано все, що колись було домом… Жаль книги, їх у мене було багато. Мої батьки дуже любили читати, і це у мене від них. Мене знайомі питали, що я роблю в Зарічному, коли ми туди повернулись, якщо там немає світла. Читаю — всім відповідала я. І вдень читала між хатніми клопотами й городом, і вночі теж. Заряджала від сонця ліхтарі і вночі читала. Останні книги були гостросюжетні романи та повісті на історичну й військову тематику Валентина Пікуля, романи “Віднесені вітром” та “Ті, що співають у терні. А ще у нас у спальні на одвірку були заміри, як ростуть донька й син. Щороку відміряли і дивилися, наскільки вони виросли. Ми навіть намагалися серед руїн відшукати цей одвірок, але так і не знайшли. Разом з книгами, разом з будинком згоріло все наше щасливе життя”.
Матеріал журналістів Свої.City
