З Віктором Миколайовичем Диким ми зустрічалися на покладаннях квітів героям АТО, а на Лиманщині чимало пам’ятних знаків і обелісків тим хлопцям, хто боронив нашу рідну серцю Лиманщину. Зустрічались і на засіданнях Лиманського міськвиконкому міської ради, бо він є членом міськвиконкому, а також спілкувалися на зустрічах громадської організації «Спілка воїнів АТО та десантників Лиманщини», котру він і очолює. Як на мене, Віктор Дикий виявився зовсім не «диким» – дуже жива, активна, відкрита та позитивна людина із сяйвом в очах та спортивним азартом. До речі, дуже добре грає у хокей. На власні очі бачив. Він – Переможець!
2014
“Ця сторінка мого життя розпочалась у липні 2014 року — саме тоді я вступив до лав батальйону “Артемівськ”. Звернутися до військкомату тоді, коли окупанти розгулювали тут як удома, можливості не було, і я обрав добровольчий батальйон. Пройшовши двотижневе навчання у Дніпрі, мене відправили на базування у місто Артемівськ — у моїх обов’язках були охорона міста та чергування на блокпостах. 31 січня 2015 року наш батальйон передислокувався у Дебальцеве, де я в одному з боїв і отримав поранення. Хоча час і минає, ця тема залишається тяжкою, болючою. Гинули не просто однодумці, а гинули бойові друзі. Земляк Карпо Сергій, був з нами у тому бою. На жаль, для нього останньому…. Можна сказати, що нас очікувало звичайне завдання: допомогти пораненим. Проте нашому батальйону тоді не пощастило: ми потрапили у засідку, загинуло дуже багато хлопців. Нашим завданням було вивезти поранених, а трапилось таке, що більшість там і залишилось. Скажу відверто — ніхто не знав про моє рішення піти на фронт. Я не хотів, щоб близькі знали, хвилювались, бо це тяжко. До цього не можна ставитись, як до звичайного відрядження. Знав тільки мій старший син, Максим, бо він залишився дома, на сторожі, скажімо так. Зараз можу сказати, що все ж добре так сталося, що вони дізнались: почали молитися за мене — напевне це, та моя жага побачити їх знову, й витягували мене з багатьох ситуацій. Я дуже вдячний моїм близьким. Сьогодні я вже не на війні, проте якась частина мене все ще там, поруч із хлопцями, та … ця частина ніколи вже їх там не покине, так і залишиться поруч. Коли ти впевнений у своїй меті, силі, маєш чітку позицію та свідомо йдеш захищати свою землю — за себе нема остраху. Напевне, більше ніж за себе там, на передовій, хвилюються за побратима. Кожен, хто пішов добровольцем чи за призовом усвідомлює – куди йде. Знаєте, тоді я вважав, що краще загинути, ніж повернутися без руки, без ноги. Але коли побачив на Іграх Нескорених цих мужніх людей – як вони стрибають, бігають, пливуть, відчув сором, бо жив за таким собі кліше суспільства — думкою, що інвалідність це не життя. Так, це обмеження, проте я переконаний – це не вирок. Ми такі ж люди, але з подвійною жагою до життя. Це мій особистий допінг був на Іграх Нескорених. Коли до мене на Ігри приїхав син, це для мене був не допінг, а Перемога!”. Житель селища Ярова, Віктор Дикий, батько трьох дітей, з вищою освітою інженера – електромеханіка, має стабільну роботу на залізниці – енергодиспетчер структурного підрозділу Лиманської дистанції енергопостачання. Хоча народився (1979 рік) у селі Степове Близнюківського району Харківської області. Він також закінчив Слов’янський технікум залізничного транспорту і навіть навчався у Слов’янському авіаційно-технічному коледжі. Він зробив усе за законом та по совісті.
“На Ігри Нескорених я пішов щоб довести самому собі, на той час 42 – річному чоловікові, важливість міцності духу та показати, на що я спроможний. Тобі 42 чи 60 – неважливо. Ти поранений чи цілком здоровий – неважливо. Що дійсно важливо – так це те, що у тебе у середині – потребує уваги, підтримки, реабілітації. Ігри Нескорених – це реально дієва, результативна, позитивна програма реабілітації, коли ти спілкуєшся з людьми, яким не треба пояснювати, що таке війна, які розуміють тебе по очах. А не позаочі. Потрапивши на національну стадію змагань, вирішив взяти участь у легкій атлетиці, поборотися у трьох дисциплінах: біг 100м – де завоював бронзу – 3-є місце, біг 400м – був 4-им, та стрибки у довжину – 7-ий результат. Саме ця дисципліна стала для мене викликом, бо якщо бігати я люблю, то стрибати мені не доводилось. Окрім цих Ігор, що ви бачили на телеекрані чи про які читали, ще є футбольний турнір «Кубок Нескорених». На жаль, мені не вдалося взяти у ньому участь.” “Маю мрію провести змагання такого плану як Ігри Нескорених у нашій чудовій громаді. Є ресурси: природне розташування, бази. Це може бути благодійний матч чи ще щось. Головне, щоб хлопці та дівчата, які повернулися з фронту не закрилися у собі, а мали спілкування. Такі заходи мають неабияке значення – у колективі ти почуваєш себе потрібним.” Найголовне – це чесність, відданість та дотримуватися здорового способу життя.
2022 – 2023
З перших днів війни Нескорений (так лиманці називають Дикого після його перемог у змаганнях паралімпійців) – на захисті Батьківщини. Десь напочатку літа 2022-го я з ним спілкувався по телефону. Тоді Віктор бився за Попасну. Потім воював під Ізюмом, Бахмутом. Узимку 2022 року його батальйон вів бої під Кремінною. Віктор згадує: «Ми стояли за 150 метрів від кацапів. Зранку 26 грудня все було спокійно, я відніс до штабу рації і тепловізор на зарядку, назад на позиції приніс ящик з боєкомплектом. І вже був вільним після двогодинного чергування. З побратимами-земляками біля бліндажа пили каву. І в цей час прямо нам під ноги прилетіла міна. Мене відкинуло на окоп. Прийшовши до тями, підняв голову і зрозумів, що ніг у мене немає. Поглянув на годинник – 13.50, побачив метушню навколо, але до мене не підходили… Я вирішив, що останнє, що бачу у своєму житті, – це ялинки. Через деякий час знову звів очі на годинник – 14.00. Я живий. І тоді до мене дійшло, що маю шанс вижити. Я почав звати на допомогу…»
Побратими наклали пораненому три турнікети, бо, окрім ніг, які трималися лише на шкірі, була сильно пошкоджена рука, викликали евакуаційну бригаду й відправили до Лиманського стабілізаційного пункту. Дикий розповідає: «Наша Оленка, бойова медикиня, на псевдо Панда, робила необхідні медичні маніпуляції і постійно повторювала, що все буде добре. Я їй вірив і просив, щоб мене довезли до шпиталю живим, бо обіцяв доньці станцювати на її весіллі…»
Потім були операції в Краматорську, пізніше – лікування в місті Дніпрі. Йому ампутували обидві кінцівки. «Уже тоді я чітко розумів, що за будь-яку ціну навчусь ходити на протезах», – наголошує Віктор.
А далі почалась боротьба за повноцінне життя. У Львові військовий отримав механічні протези за державною програмою і почав учитись заново ходити. Його надійною підтримкою стала сім’я: сини, дружина і, звісно, маленька донечка Вікторія. Їхня віра, підтримка підсилювали бажання жити.
Попри надзвичайний біль, він щодня робив зарядку, ставав на протези і продовжував учитися ходити…
Наразі Віктор, який ще проходить реабілітацію, знімає житло в Києві. Він ходить на тренування у спортивний зал поблизу дому. Має сторінку в мережі, свої успіхи фіксує на відео. А ми, звісно, переглядаємо його сторінку та впевнюємося в тому, наскільки велику силу духу має ця людина.
Після поранення Віктор Миколайович обіцяв, що буде не тільки ходити, а й бігати.
Громадянська позиція, героїзм Віктора Миколайовича Дикого відзначена нагородами: медалями «Захиснику Вітчизни», За жертовність і любов до України» Патріархату Київського і всія Руси – України, пам’ятним нагрудним знаком «30 років Збройним силам України», пам’ятним орденом «Незалежна Україна».
2024
Навесні нинішнього року ми бачили його світлини з тренувань на спортивному полі та відео, де грає з донечкою у мініфутбол, дарма що м’ячиком слугувала поки що повітряна кулька. Ролик був озвучений сучасною піснею «Люди-титани»:
А ми ще, а ми ще повоюємо,
А ми ще, а ми ще потанцюємо!..
Ти металом зціли наші рани,
Бо ми – люди, ми – люди-ТИТАНИ!
Люди-титани – це ті українці, які внаслідок тяжких поранень отримали різні ступені інвалідності, хто вчить кожного з нас, як потрібно любити життя, як потрібно любити свою країну і знаходити нові можливості продовжувати бути корисними навіть з певними фізичними обмеженнями. Ця пісня про самого Віктора, який давно став для нас прикладом.
Він із тих, хто не впав духом, хто надихає інших на боротьбу, на життя.
З 30 травня до 2 червня поточного року в Києві проходили п’яті національні Ігри Нескорених 2024. У них взяли участь 329 ветеранів та ветеранок з усієї України, які продемонстрували справжню нескореність духу й довели, що їхня воля сильніша за тіло.
Ми розуміємо, що для героя цієї розповіді та багатьох інших, чиє тіло понівечила війна, ці змагання стають поштовхом до бачення майбутнього. Віктор Миколайович успішно виступив у змаганнях: брав участь у стрільбі з лука, на візочку грав у баскетбол та був на біговій доріжці (у візку, бо поки що мріє про хороші функціональні електричні протези). Відбіркова комісія оголосила учасників майбутніх міжнародних ігор. Тож Віктор Дикий, ярівчанин, ветеран АТО увійшов до збірної, котра представлятиме Україну на міжнародному заході Inviktus Games Vancouver Whistler 2025. Гадаємо, що наш земляк виступить у Канаді гідно, як і завжди.
Віктор Дикий каже: «Я обожнюю життя. Воно прекрасне і безцінне. Якщо доля дала нам – тим, хто пройшов пекло війни, можливість жити, то потрібно використати цей шанс до кінця. Я зневажаю тих, хто здається і перестає боротися.
Найдієвіша реабілітація – це ваша віра, любов рідних та спорт, які повертають до звичайного життя, підвищують самооцінку, дають змогу подивитися на власне життя з іншого кута». Пишаємося нашими героями. Вони є для нас взірцем. Пишаємося тим, що ми українці. І перемога буде за нами.
Слава Україні! Героям слава!
Катерина КОЗАКОВА (сел. Ярова), Єлизавета ШЕВЧЕНКО (м. Лиман), Олександр ПАСІЧНИК (м. Лиман).
На знімках: Нескорений Віктор Дикий і на фронті і на спорті.
