Родина Олени Чупрової та її батьки все життя прожили в Лимані. Чоловік працював на залізниці, вона — завідувачкою дитячим сектором у будинку культури. Війна змусила їх покинути рідний дім, який знищив ворог, та переїхати до Козятина Вінницької області.
Будинок в Лимані родина придбала на початку 2019 року. Довго на нього заробляли. Обирали, щоб був близько до батьків та школи з дитсадком. “Весною посадили город у себе й батьків. А як вперше цвів наш садок — ми так і не побачили”, – згадує Олена.
Родина покинула Лиман наприкінці квітня 2022 року, коли сусіднє село окупували. Мама Олени, просидівши місяць у підвалі без електрики, газу та води, приїхала до дітей на Вінниччину.
«Коли ми виїхали наш дім обікрали, згодом винесли навіть меблі. Про те, що наш будинок зруйновано ми дізналися від батька, він єдиний з рідних залишився у місті, казав що буде стерегти наші будинки,машини, майно»…
«Тато залишився в Лимані назавжди. Він помер в окупації без родини і друзів. Його серце не витримало. Він бачив як зруйнували наш та їхній дім, бачив як гинуть його друзі та сусіди. Цей нестерпний біль пронизує душу наскрізь. Я навіть жодному ворогу не побажаю пережити те, що пережили ми”, – ділиться Олена.
Будинок Олени зруйнували під час окупації. Через пряме влучання коридор знесло, крізь стелю видно небо, вікон та дверей немає. Стіни роз’їхалися в різні боки.
Вона була в Лимані одразу після звільнення міста. Сподівалася забрати техніку, меблі та одяг, бо виїжджала лише з двома сумками. Але забирати було нічого:
“Ми залишилися сам на сам зі своєю бідою. У нас немає дому. Ми безхатьки у рідній країні. Живемо у злиднях, хоч і працюємо. Робимо усе, що в наших силах. Чи вистачить нам з чоловіком життя, щоб забезпечити наших дітей і дати їм все, що в них вже було, і що в них так нахабно забрав ворог? Я не знаю…”, – з смутком говорить Олена.
«Зараз ми у Вінницькій області. Старший синочок пішов тут у перший клас. Ми з мамою волонтеримо, і сітки плели, і борщі сушили, шкарпетки в’яжемо, всім чим можемо допомагаємо військовим. Я майже рік на волонтерських засадах веду дитячий гурток, допомагаю із видачею гуманітарної допомоги таким як ми. Дуже мріємо повернутись у рідне місто і що б цей жах і постійний стрес, у якому живемо, нарешті скінчився …
Історія родини Чупрової – це лише один з тисяч прикладів трагедій, які пережили українці через війну. Ми віримо, що Україна переможе, і всі, хто втратив домівки, зможуть їх відбудувати.
