Юрій виріс на міській вулиці Леваневського сорок один рік тому. Серед вишневих та абрикосових садків, котрі буяли своїми барвами і плодами на кожному подвір’ї місцевих господарів. До речі, по сусідству з Назаренками. Дядя Гриша грав тоді у футбол за лиманський «Локомотив», а з його сином Андрієм, вони бігали на міський стадіон дивитися футбол, тобто вболівати за Назаренка-старшого. Потім успішно закінчив СШ №6, нинішню гімназію. Майже десять років пропрацював у дистанції колії монтером колії, був навіть бригадиром. В той час дистанцією керував саме Андрій, але вже Григорович, Назаренко. Все йшло наче заплановано. А тут на тобі … війна.
Юрій Сушко не вагаючись добровільно пішов у військкомат, пам’ятає, що то була п’ятниця, а вже у понеділок його направили на 40-ка денний курс, так би мовити, «молодого бійця». Потім Бахмут-Соледар і лютий ворог-«вагнерівці». Але Юрій не з тих, щоб схилятися перед кимось. Потрапив у відділення гранатометників і бив нищівно підступних окупантів. Згодом став командиром відділення гранатометників 93-ї бригади «Холодний Яр». Довелось служити і у розвідці.
Одного разу зав’язався бій у бахмутській багатоповерхівці. Його відділення у складі 10 бійців натрапили на чисельний підрозділ окупантів, котрий і оточив їх у будівлі. Кільце звужувалося, а боєкомплект закінчувався. Скрізь вибухи, вже навіть з «вагнерівцями» через стінку лаялися, але не здавалися. І тут вибух страшної сили. Юрій відчув, що підступне залізяччя від міни потрапило у ногу, руку. Знепритомнів. Бій тривав 9 годин.
Потім шпиталь у Павлограді. Після нього знову у Бахмут. І знову розвідник-гранатометник, молодший сержант Юрій Сушко на «передку». Ходив, як-то кажуть, по лезу ножа. Ворог лютий і чисельний. І в одній із військовій операцій, а саме 26 березня поточного року, Юрія з побратимами оточили і взяли у полон.
Два місяці у «вагнерівському» полоні. Як він сам каже, було всього і багато, і мало. 25 травня 106 українських бійців було обміняно на окупантів.
Тепер Юрій після полону проходить реабілітацію у столичному шпиталі «Лісова поляна». Звичайно, психологічний стрес та ще в додачу не всі уламки від міни триклятої лікарі повитягували з його тіла. Після шпиталю Юрій дав собі слово – знову на фронт битися з ворогом до Великої Перемоги. «Пощади ворогам не буде», – так сказав гранатометник-розвідник, молодший сержант Юрій Анатолійович Сушко. Цього девізу дотримуються всі його побратими.
Слава Збройним Силам України!
