Не пам’ятаю, хто мені сказав, що на кожне покоління приходить своя війна… Дивлюся на красиве, хоча й відбитками років обличчя Ганни Іванівни Летенко і думаю, за що, за які гріхи їй у своєму житті аж дві війни таких випало?
Ту, Другу світову, коли їй не виповнилося ще й десяти рочків, а вона, війна, уже дихала на неї голодом, холодом, усілякими страхіттями… Аж моторошно стає, коли уявляеш дівча у власноруч виритому у землі отвору, де вона, мов кріт, ховалася від холоду… Сльози навертаються від одного уявлення, які почуття виникали, коли, перебуваючи у чужій сім’ї, спостерігала, як потайки годували батьки власних дітей, а для неї шкодували навіть крихітку зі столу…
Лише дякуючи військовим, які підгодовували дівча, удалося на світі вижити. Хотілося, приборкуючи почуття, які властиві нашому поколінню, кричати на увесь білий світ: Господи! Убережи її! Дай зустріти у спокої та любові своє 90- річчя, яке уже не за горами!
А тим часом пошкоджений дах над головою, забиті плівкою та плитою вікна, величезна яма від снаряду на подвір’ї, яскраво свідчать, що їй і нині далеко не спокійно живеться на рідній Лиманщині, де з’явилася на світ і якому присвятила усе своє життя.
” Мені аж страшно, як згадаю,
Оту хатиночку у гаю…”
Починає автоматично декламувати Тараса Шевченка, якого любить і знає, бо усе життя пропрацювала у бібліотеках міста, спочатку районній, а потім у школі СШ №2 аж до виходу на заслужений відпочинок. Ми згадали майже весь педагогічний колектив і я нібито знову потрапила у його обійми, як колишня випускниця цієї школи.
Тут Ганна Іванівна зустріла і пізнала справжню любов колишнього красеня локомотивного депо Олександра Федоровича Летенка. Пригадую, його інакше, як Летенко ні друзі , ні сусіди не звали, а поважали, хіба ж так!
Сім’я постійно прагнула до висот! Це навіть простежується у будівлі, зведеній сім ‘єю по колишній вулиці Кооперативній у 60-ті, яка навіть і зараз своєю красою, суттєво відрізняється від усіх зведених на вулиці раніше, притягуючи до себе людей теплом, добром та затишком…
Зручно вмостившись на стільці під розкішними заростями винограду, Ганна Іванівна уважно слухає розмову тепер уже з її донькою Олею. Ой, це ж вона для неї з раннього дитинства і по сьогоднішній день була і залишається Олею! А уся без винятку Лиманщина знає її, як працівника відділу освіти, вчителя початкових класів колись Зеленоклиської школи №5 , а нині ліцею № 5 міста Лиман. Скільки її вихованців розлетілося по містах і селах рідної України, а нині й по світу, навіть і сказати важко. Та уявляю, з якою теплотою згадують вони рідне місто, ті стежинки, якими поєднала своїми мудрими порадами перша вчителька на перших шкільних уроках?! Вони і нині у її серці! Зберігає фото, вирізки з газет, де мова йде про її вихованців.
Акуратна, доглянута , з красивою зачіскою, яка так пасує красивому обличчю ретельно готується до першого у цьому році онлайн уроку…
Зовсім не віриться, що місяць тому відзначила своє 60-річчя! Яке майже співпадає з красивим і завжди нестаріючим святом – Днем учителя!
І то не сонечко так немилосердно палить з височини, то тривожать і зігрівають вітання своїй першій шкільній мамі Ользі Олександрівні Летенко, чужі, але навіки свої, її дорослі діти! Нехай ніколи струни люблячих сердець не розриваються між ними, хай міцніють і витримують усілякі негаразди, бо лише так, з непохитною вірою у світле майбутнє треба жити сьогодні у нашій країні!
Зі святом вас, учителі!
Валентина БИКОВА.
Ця стаття написана на прохання жителів вулиці імені В. Сосюри.
На знімках: Ганна Іванівна та Ольга Олександрівна Летенки – вчителі ліцею №5.
Нагадаємо: З ювілеєм! | ПІВСТОРІЧЧЯ У СЛУЖБІ «103»!
