У деокупованому Лимані Донецької області, лише за 20 кілометрів від лінії фронту, сотні людей готуються зустріти зиму в сховищах та підвалах. Серед них – 64-річна Тетяна та її 88-річна мати Валентина. Їхній багатоквартирний будинок зазнав численних ударів російських снарядів, але жінки вирішили залишитися у місті, незважаючи на руйнування та небезпеку. Про їхнє життя в підвалі та чому вони не виїжджають з Лимана, розповідає Суспільне Донбас.
Підвал замість дому: як люди виживають під обстрілами
Будинок Тетяни та Валентини у Лимані став мішенню для снарядів щонайменше п’ять разів. Жінки вирішили переїхати до підвалу, де вони планують пережити зиму. За словами Тетяни, їхній новий дім – це «конура» з буржуйкою, яка зігріватиме їх у холодні дні.
“Тут холодно, але безпечно. Коли починаються обстріли, сюди до нас прибігають ще кілька сусідів. Зверху жити неможливо, постійні прильоти. Але куди їхати? У мене вже немає сил навіть піднятися наверх”, — ділиться Валентина.
Для Тетяни це буде перша зима в підвалі. Попередні дві вона провела у своїй квартирі, яка тепер розбита: «В мене вікна й двері повилітали, в спальню влучив снаряд. Від квартири нічого не залишилося — у мене останній поверх».
Виживання без води та світла
Щоденний побут у підвалі побудований навколо виживання в умовах відсутності нормальних комунікацій. Воду жінки набирають зі свердловини, опалювати підвал будуть за допомогою буржуйки. Дрова треба купити, а світло з’являється не завжди. «Сьогодні не було світла, включили пізніше. Ми ходимо з ліхтариками. А минулої зими ми сім місяців жили без світла — як таргани», — згадує Тетяна.
Кожен її день починається однаково – приготування їжі, турбота про матір та допомога своїм дітям. «Прокидаюся — одразу ставлю чайник. Мамі наливаю в термос, сніданок готую, потім йду до дітей. Донька з інвалідністю живе в іншому підвалі, на милицях. Вона не хоче переїжджати до нас — каже, що її підвал глибший і кращий».
Чому не їдуть з Лимана
Незважаючи на тяжкі умови, Тетяна і Валентина не планують залишати Лиман. Жінка зізнається, що фінансово вони не можуть собі дозволити переїзд до безпечніших регіонів. «Квартири у Слов’янську зараз коштують по 10 тисяч гривень. А наша пенсія — це чотири і п’ять тисяч. Ми просто не потягнемо це», — розповідає Тетяна.
Окрім матеріальних труднощів, є ще й психологічні бар’єри. Родичі, які живуть у тилових регіонах, не запрошують їх до себе. Більше того, Тетяна відчуває стигматизацію через своє походження: «Всі кажуть: “Ви з Донецької області — значить, ви сепаратисти”. Але які ми сепаратисти? Ми виживаємо тут, у підвалі».
Нагадаємо: Жителі деокупованого села Щурове на Донеччині продовжують боротися за виживання
