Літо ліниво хилиться до заходу, але поки що воно ще тут – живе, тепле, наповнене голосами й ароматами. Я сиджу на березі, спостерігаючи за життям, що вирує навколо. Вода тепла, трохи мутна від піску, і в ній, немов жабки серед латаття, завмерли бабусі у строкатих панамах. Вони чинно перемовляються, обговорюючи щось своє, вічне.
З помосту з гуркотом і вереском у воду пірнають хлопчаки – раз, удруге, втретє, хто наввипередки, хто з демонстрацією нових трюків. На березі, під розлогою вербою, дідусі азартно сперечаються про свій ранковий улов. Один із них, засмаглий до червоного, розпалюється, махає руками – мовляв, такого сома витягнув, що ледь не перекинув човна! Інші кивають, а дядько Василь, скептично мружачись, перепитує:
— Ну й де ж твій сом тепер, га?
А там, трохи далі, пляжем походжає молочник. Немов радіо, гучно, з розспівом перелічує свій товар, додаючи до голосу майже молитовне благоговіння:
— Свіжий білий хліб! Батони! Гарячі смажені пиріжки – з картоплею, з капустою! Духові пиріжки з вишнею «Володимирівка», з яблуками! Огірки директорські!
Так, саме ті, найкращі. Дідо завжди називав їх президентськими, лукаво усміхаючись, а ми, не гаючи ні секунди, зривалися з місця і мчали за пиріжками з вишнею. По 4,50. На березі, обсохлі на сонці, ми розламували м’яке тісто й рахували кісточки: кому ж дісталося більше вишень?
А потім – хованки. Хто останній, той рахує!
— ОДИН! – лунає голос, і всі з вереском кидаються шукати сховок. Ми пірнаємо в кущі, за дерева, за сарай, завмираємо.
У якийсь момент, за вже знайомим сценарієм, виповзе дід Коля, важко спираючись на дві палиці, і пророчо заявить, що одного дня ці палиці опиняться у нас у найневідповідніших місцях, якщо не втихнемо. Але нам байдуже – нам весело, у нас дитинство.
А десь поруч уже палає вогнище. Хтось голосно сміється. Хтось розмовляє, постукуючи чайною ложкою по гранчастій склянці. Лунає гітара. Звісно, це наші сусіди – їх приїхав цілий табір. Вони співають – гучно, з душею, з надривом, і їхні голоси відлунюють десь у темряві за рікою. Ми дослухаємось, упізнаємо знайомі пісні, підспівуємо. Літо шумить, живе, переливається вогнями.
Завтра – п’ятниця. 30 серпня. Завтра ввечері всі попрощаються до наступного літа.
Тоді ще ніхто не знав, що літо 2021 року стане останнім у мирному житті. І що з кимось ми справді попрощалися назавжди.
Катерина Лакозюк – позаштатний кореспондент газети “Зоря”, студентка Київського авіаційного інституту, жителька села Яцьківка Лиманської ТГ.
Нагадаємо: ОСКІЛЬСЬКЕ ВОДОСХОВИЩЕ ПІСЛЯ ПІДРИВУ ДАМБИ
