Частина перша
Регіон Лиманської територіальної громади: Яцьківський старостинський округ
СЬОГОДНІ
ЯЦЬКІВКА: СЕЛО, ЩО ВТРАТИЛО ЛІТО
Я їхала додому. Потяг мчав мене через розбиті міста й села, крізь спогади, що ще вчора здавалися теплими, а тепер – болючими уламками в душі. Вікна вагону відкривали переді мною іншу реальність – не ту, що жила у пам’яті, у нову, незнайому реальність, де все зруйновано, обгоріло, поглинуто тишею. Вперше після звільнення Яцьківки я повернувся сюди – до рідного села, котре ще не так давно гуло життям.
Коли потяг прибув до Ізюму, мені стало страшно. Місто, яке колись жило своїм звичайним життям, тепер нагадувало величезний пам’ятник руїнам. Скрізь – зруйновані будинки, випалені стіни, вікна без скла, а на вулицях – сліди обстрілів, чорні вирви в асфальті.
Дорога до села була довгою. Автівка об’їжджала вибоїни, залишені війною. Ліс, що колись обрамляв шлях, був ніби вирваний із землі вибухами – обгорілі стовбури, зламані гілки, подекуди уламки металу, що вгризлися в кору.
Перше, що вразило в Яцьківці – тиша. Не було ні гомону дітей, ні звичних голосів сусідів, ні гавкіту собак. Лише вітер, що гуляв вулицями, піднімаючи куряву там, де колись стояли будинки. У селі не лишилося жодного вцілілого даху. Руїни замість хат, уламки цегли, розбиті паркани, стіни, що прогнулися під вибухами.
На подвір’ях хат – покинуті речі. Наче люди тікали поспіхом, хапаючи найцінніше, залишаючи за собою свідчення звичайного життя: перекинуті відра, дитячі іграшки, недочитані книжки, котрі ніколи вже не дочитають. Дитячий майданчик, де ще недавно лунав сміх, був знівечений – покручені металеві конструкції, уламки гойдалок, посічені снарядами гірки.
І навіть церква, у якій раніше дзвони кликали людей на службу, стояла мовчазна, з пробитими осколками стінами. Вона ніби оплакувала всіх, хто більше ніколи сюди не повернеться.
Я пройшла знайомою дорогою до магазину «Оскільський». Того самого, в котрий ще кілька років тому ми бігали за рибальськими снастями, який був своєрідним центром життя села. Замість нього – лише груда цегли, розкидані полиці, якісь залишки обгорілих товарів. Ніби нічого й не було.
На іншому кінці села я побачила згарище – пансіонат «Рубін». Колись це було місце, яке гуло життям: молодь збиралася тут на дискотеки, приїжджі відпочивали влітку, вогні ліхтарів відбивалися у воді. Тепер це місце виглядало моторошно – обгорілі стіни, що трималися на чесному слові, порожні віконниці, зруйнований дах. Ні сліду від колишньої радості. Здавалося, що вітер все ще приносить далекі звуки минулого – голоси тих, хто веселився тут колись.
Коли я наблизилася до берега, серце стиснулося. Колись тут усе було повне життя: люди плавали, сміялися, гомоніли в тіні дерев, звучала музика. А тепер – лише пустка. Дамба, котра стримувала воду, зруйнована, і замість повноводної гладі – висохле дно, заросле бур’янами та очеретом. Тиша, що стояла над цим простором, була нестерпною.
Я йшла селом і не могла повірити, що це місце, яке я так любила, тепер стало примарою самого себе. Яцьківка завжди була для мене живою – вона співала голосами людей, плескотом хвиль. А зараз – лише мовчазний свідок трагедії, що пройшла по ньому війною. Тепер вона мовчить. Її тиша – це не спокій, а скорбота.
Але навіть серед цієї тиші є щось живе – на попелищі вже проростає трава.
Катерина Лакозюк – позаштатний кореспондент газети “Зоря”, студентка Київського авіаційного інституту, жителька села Яцьківка Лиманської ТГ.
Нагадаємо: Лиман: як живуть люди і працює поліція на межі фронту (Відео)
