Наталя повернулася додому з евакуації ще до того, як ЗСУ звільнили селище Ямпіль Лиманської міської громади. Дуже складне рішення довелося прийняти в той момент, але вибору не було.
Разом із чоловіком зустрічали українських військових вдома. У вщент зруйнованому населеному пункті. «Цей перший танк на площі з нашими хлопцями пам’ятатимемо все життя». Сьогодні вони намагаються якось налагодити життя попри постійні обстріли, опікуються тваринами, яких залишили власники та радіють дням, коли слухають спів птахів та цвіркунів.
Так сьогодні виглядає селище Ямпіль: фоторепортаж
Евакуація
«Коли все тільки починалося ми одразу вирішили виїхати. Тоді вже були постійні обстріли, росіяни були близько і нам дуже не хотілося бути тут, коли вони зайдуть. До того ж, сподівалися, що навіть якщо це станеться, то їх швидко виб’ють звідси».
Дуже швидко зібрали деякі речі та поїхали в Дніпро. В гуртожиток не прийняли, та й квартиру знайти було доволі складно, оскільки взяли з собою великого собаку вагою 60 кг. «Ми не могли його залишити». Довелося винаймати житло, за оренду якого власниця запросила 17 тисяч на місяць. Грошей на тривалий час такої оренди не було – прожили з квітня до середини серпня. До того ж, евакуювалася не вся родина…
«Батьки тоді відмовилися їхати й залишились в Ямполі. Ми постійно були на зв’язку, коли той взагалі з’являвся, хвилювалися. Всі три місяці вони просиділи у підвалі безвилазно. На щастя, у мене батьки дуже запасливі. І це не тільки під час війни, так завжди було. Якщо щось купували, то це було мішками – цукор, борошно тощо. Картопля була, консервація, компоти… Так і вижили. А потім мама дуже сильно захворіла. Виїхати не могла, і нам довелося повертатися. Сказати, що це рішення було складним – нічого не сказати. Але вибору не було».
Життя в окупації
Повертатися довелося через Бердянськ, Маріуполь, Донецьк, тобто «через всю цю… не знаю, яке навіть слово підібрати. Власне, через всю окупацію». На дорогу пішло 4 дні.
Наталя згадує, що відношення окупантів до місцевих жителів було «як до тварин».
«До мого чоловіка прийшли та зламали ніс. «Неонацисти» ми, виявляється. Погрожували, наставляли зброю, обіцяли вбити. А одного чоловіка – Миколу, який взагалі був тихий, спокійний, але трошки любив випити, вони забрали з дому, відвезли в ліс і там катували. Казали, що він «передає координати». Так його і знайшли наші військові після звільнення, прив’язаним до сосни».
Крім того, окупанти знущались з тварин, у тому числі над тими, хто залишився на відомій всім «Страусовій фермі».
«Буряти їх з’їли. Це просто страхіття якесь. Вони навіть собак їли. Вбили зубра, який занесений у Червону книгу, і потім возили по Ямполю та намагалися роздати м’ясо. Не знаю, чи брав хтось, але… Повбивали та поїли кількох страусів, вбили верблюда. Деяким тваринам вдалося врятуватися, оскільки під час обстрілу відкрилися клітки. Когось врятували волонтери. А декого і досі бачимо, як виходять з лісу. Страуси у нас потім по селу ходили, як кури».
Тиші немає, але вже адаптувались
Наразі Наталя піклується про тварин, яких залишили власники під час евакуації. Каже, що дуже багато собак та кішок. Деякі вже звикли до турботи, а хтось так і залишається диким – з недовірою дивляться на людей, а корм їдять тільки після того, як від нього відходять на якусь відстань.
«Нещодавно був черговий обстріл і під час прильоту одну собаку поранило. Мені довелося її викопувати, бо сильно засипало землею. А потім вже побачила, що кістка стирчить назовні. Тож довелося схопити її та їхати в Слов’янськ. Мені сказали, що така операція складна, треба встановлювати спицю, і що потрібно приблизно 10 тисяч грн. У мене не було, але я подзвонила доньці, яка зараз у Краматорську, а вона зібрала суму. А потім вже ветеринари сказали, що ми маємо заплатити тільки за медикаменти, тож на гроші, що залишились, накупили корма і нагодували собак. Собака зараз зі мною, але лапку врятувати не вдалося – вона тепер просто є».
Що стосується сьогодення, то вже якось адаптувались. Хоча і доводиться періодично жити у підвалі, бо тиші так і немає.
Крім того, нещодавно чоловік Наталі поїхав за дровами до лісу («казали, що там все перевірено і мін немає) та підірвався.
«Коли це побачили поліцейські, то сказали, що він народився в сорочці. Вижити там було неможливо, але він вижив. Лежав в опіковому відділенні у Краматорську, а зараз вже все нормально».
Наразі в Ямполі живуть трохи більше 400 людей. Світла та газу немає. Користуються генераторами, акумуляторами для приготування їжі, у декого встановлені сонячні батареї, хтось користується газовими балонами, які заправляють у Райгородку. Нещодавно заправка відкрилась і в деокупованому Лимані. Отримують гуманітарну допомогу у вигляді продуктів харчування, будівельних матеріалів (закрити вікна, покрівлю), засобів гігієни.
«Вже адаптувались. Живемо. Ми, українці, дуже сильні. Але дуже хочеться скорішої перемоги та щоб не стріляли».
Матеріал від https://slavinfo.dn.ua/
