Василь Гадючний зі зруйнованого Щурового Лиманської громади — найстарший з трьох десятків жителів села. Чоловік пережив окупацію, допомагав українським військовим. А зараз мріє про возз’єднання з родиною. У вільний час він співає під гармонь, читає вірші Шевченка та підгодовує пса на прізвисько Чорномирдін. Як чоловік пережив окупацію села на Донеччині – у репортажі розповіли журналісти Суспільного.
Василю Костянтиновичу з села Щурове 84 роки. З трьох десятків жителів, він, каже, — найстарший.
Чоловік родом з Кіровоградщини, після школи навчався і жив у Донецьку. У 2014 році, коли почалась війна, від обстрілів виїхав у Щурове на дачу. Тут живе й дотепер.
“Моя Біблія — “Кобзар” Шевченка. Все — по ньому. Я закінчив українську школу в Кіровоградській області. Виховувався на творчості Шевченка. Багато віршів знаю. На книгах. І в мене любов до України виникла одразу. Шевченко не дарма казав: “Я так її люблю, мою Україну убогу. Що проклену святого Бога. За неї душу погублю!”. Так воно і в мене весь час”, — говорить Василь.
Спеціальність має технічну, займався автоматизованими системами управління. Та, каже, душа завжди тягнулась до музики. Грає та співає українські народні пісні.
“Баян — тонкий музичний інструмент. Трохи вибухи — і все: він вже зіпсований, розстроєний. Це треба настройщика. А що стосується гармошки — прямо дірки були”, — розповідає про інструменти чоловік.
У селі, каже Василь, світла немає вже три роки. Готує на газовому балоні, пере руками. Підгодовує сусідських собак. Є серед них і Хуан, і Чорномирдін.
“Чорна морда. Зараз вже трохи ні. І так назвали. І він тільки знає ім’я — Чорномирдін”, — каже Василь.
Тут у селі чоловік пережив окупацію та допомагав українським військовим.
“Бачу, повзуть п’ять людей. Форма бачу. А тут як раз міни луплять, і ті, й інші, дощ. Вони всі мокрі. Я кажу: куди ви йдете, там окупанти ходять. Так я їх завів там в один підвал, вони сховались”, — згадує чоловік.
У Василя Костянтиновича троє онуків і двоє правнуків. Частина рідних залишилась в окупації. Перемога та возз’єднання родини — про це він, каже, мріє щодня.
“Я так скучаю за онучечкою. Ночами плачу. І не знаю, чи доживу я до того, щоб побачити їх”, — ділиться Василь.
