Не встиг повоювати, але понад усе хоче повернутися до рідного лісу
43-річний воїн-лісівник з Донеччини Сергій Чирва розповідає, мобілізувався у березні 2023 року, але невдовзі почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. Вже за 1,5 місяця опинився в Києві на лікуванні.
«Серце успішно прооперували. Колеги фінансово підставили плече. Мені десь 1,5 року потрібно, щоб відновитися, ще одна операція мене очікує. Я думаю, за цей час ще не закінчиться, я ще своє відвоюю. Я планую руками й ногами до останнього опиратися, але відновитися та повернусь на фронт. Гарно орієнтуюся на лісовий місцевості, можу водити будь-який вид транспорту, освоюю стрілецькі навички, тактичну медицину. Якщо війна закінчиться завтра – я обома руками і ногами “за”, але моє таке бачення, що за 1,5 року це не завершиться. Тому ще буду на фронті».
Сам Сергій з міста Сіверськ. Майже 30 років пропрацював майстром лісу в Ямпільському лісництві, Лиманського лісгоспу. Розповідає, родина – династія лісівників.
«Батьки малими брали за руку і тягнули до лісу. Що вони робили, те й нам доводилося робити. А там і приходило розуміння, що і для чого ти робиш. Всі: дід у мене в лісовому господарстві працював, баба працювала, батько, обидва брати. Що самі знали, тому й нас навчали. Я вивчився в лісовому коледжі й теж пішов працювати. На одному місці, в одному лісництві весь час і на одній посаді, змінювалася тільки її назва».
Пригадує, як дід розповідав про час, коли господарство вели ще ручними пилками. І між важкими рубками встигали й ліс посадити.
«Я працюю в лісництві з самого дитинства! Недопрацював там 2 місяці до 28 років. Припинили з нами трудові відносини через воєнний стан. Мій обхід навіть зараз не був в окупації, його не захопили й дотепер моє місто тримає ворога. Горить, але стримує. З 1994 року працюю. Мою трудову книжку, коли був окупований Лиман, оці аборигени вивезли, тепер вона десь у них. В так званім міністерстві лєсного хазяйства дєнєер. Вона в мене була одна, жодного разу мені в руки не потрапила, отак з 94-го року лежала в лісгоспі. Один запис в ній».
Зізнається, все життя присвятив лісу, бо з дитинства зачарований його красою та беззахисністю.
«У мене з дитинства був ліс. І хотілося, щоб і мої діти та онуки мали цей ліс. Але тепер вже навіть не знаю, що від нього лишилося, що від нього буде. Завжди працював, щоб менше шкідників та хвороб було, менше пожеж. Щоб люди знали, як себе поводити в лісі. Не так, що як дикуни, насмітили та спалили, а прийшли, відпочили і все цивілізовано. Я навпаки, не проти, щоб люди в лісі відпочивали. Просто щоб не лишали після себе нічого, щоб не було руйнувань».
Каже, перед повномасштабним вторгненням пів року пропрацював у Волинському лісі, тож має з чим порівнювати.
«І ліс більше, і умови ліпше, не такі, як в нас. От тільки мені там не цікаво. Крім свого болота життя немає. Мені потрібна тільки моя земля. Там все добре, і ліс, і зі спеціалістами, але все одно мені потрібно додому. Ну от навесні і квітів багато, і взагалі рослин багато таких, що в нас не ростуть, але тільки дивишся на нього… А вдома от навіть бур’ян росте, незабудка, і от воно наповнювало моє життя».
На захисника вдома чекають дружина, син, донька та улюблене щеня. Переконаний, обов’язково повернеться додому, в рідне лісництво.
«Після перемоги – звісно! В свій ліс, в свій район, в свій обхід. Туди, на межі Донецької та Луганської областей. Де річка Донець».
Джерело: Східний лісових офіс
